У серці Грено Вудс.
Дівчинка прокинулася сама у теплому будинку. Вогонь у каміні уже погас, але жар ще досі робив повітря жарким. Вона підвелася, взулася й підійшла до вхідних дверей. Рука потягнулася до ручки. Маленьке тіло зробило зусилля із поштовхом, потім ще одне й дверне полотно усе ж зрушило з місця. Надворі було дуже спокійно й не сніжило. Блискучого покриву на землі було багато, ранкове сонце почало відображати на цьому полотні художника кришталеву магію. Біля будинку почали зʼявлятися маленькі сліди. Дівчинка обійшла прибудинкову територію, потім помалу наблизилася до невеличкої стайні із їй відомим коником “Прометеєм”. Зайшла всередину до нього та сперлася на деревʼяне загородження. Кінь нахилив голову й дотикнувся ніздрями до її рученят. Частинка її дому опинилася поруч з нею. Невдовзі стало чутно хрумтіння снігу — хтось наближався навіддалі.
- Доброго ранку, — мовив чоловік.
- Доброго, — обережно відповіла дівчинка, й почала оглядати його з ніг до голови.
Це був все той же чоловік, що забрав її зі звичного для неї життя. Його вбрання повністю змінилося: високі шкіряні черевики кольору багна, вовняні штани коричневого кольору, важка твідова куртка того ж кольору, але трішки темніша, поверх неї світлий вовняний жилет, на голові сиділа сіра зимова кепка.
- Ще один день й наша домовленість буде виконана. Скоро все закінчиться, — сказав чоловік. — А поки, ідемо пройдемося.
- Куди?
- Тут це не так важливо. Більш суттєво як далеко. Вибирай шлях, — чоловік провів вказівним пальцем в різні сторони від себе, проте дівчинка не поспішала вибирати.
- Як вас звати?
- Що ж, давай перейдемо на імена. Мене звати Едвард. А тебе як?
- Не прикидайтеся. Ви знаєте як мене звати.
- Любити брехню — ганебна поведінка, чи не так? Але аби її застосовувати, не обовʼязково її любити самому. Її пускають у хід, як вимушений засіб. Для злагоджування або розгорання. Огидна вона у тому випадку, коли вимушеність її не вбачається як такою в очах оманутої людини. Приховування або прикрашування речей, що насправді не є такими, як правило мають цінність лише для тих, що мають слабкості. Брехня є велика та маленька, пізнаймо обидві. Так, я знав, як тебе звати.
- Запитати як мене звати це показати себе більш ввічливим, аніж ви є насправді?
- Розумно. Тепер вкажи нам шлях. Й скажи в чому тут омана.
- Куди б я не показала — ви все одно заведете туди, куди хочете самі.
- Але зручно, коли цей вибір зробили за тебе. Твої батьки мають багато брехні у своєму житті. Тягнуть це обидва. Це те, за що згодом доводиться платити. Вони звикли, що все в житті можна вирішувати грошима. Тому ця блискуча прикраса, що називається кришталевою брехнею, з часом лише збільшувалася. Згодом ставала більш темною й уже майже не пропускала світло. Ми самі надаємо речам цінність. Люди так хотіли весь час за допомогою алхімії перетворювати пісок у золото, що геть забулися, що брехні, як і піску в пустелі — завжди в житті більше. Велике горе та біль пізнавати правду. Але це єдиний шлях, аби не заблукати в подібній пустелі. Аби не загинути там серед оазису, що таким не є. Згодом, колись велика кришталева прикраса, перетворються на щось похмуре, й надзвичайним злим чарівником не потрібно бути, аби зробити поштовх й перетворити її на суцільний камінь. Ідемо туди, — Едвард показав вказівним пальцем на північ та попрямував у тому напрямку, не слідкуючи чи дівчинка іде за ним, проте згодом чув, як її маленькі ніжки активно прохрумували сніг позаду нього.
Вони пройшли пішки близько годину. Поки не натрапили на зовсім вузенький слід тварини.
- Знаєш що це?
- Ні, — відповіла дівчинка, помахуючи головою у протилежні сторони горизонту.
- Слід рудої лисиці.
Вони пройшли трохи далі й побачили контрасні червоні плями. На снігу виднілися сліди боротьби, просякнута розбризкана кров та розкидані клаптики сіро-бурої шерсті.
- А це знаєш що?
- Сталося щось лихе.
- Тут був молодий заєць. Вони взимку доволі ослаблені морозом й мають менше шансів. Бачиш он його шерсть? — чоловік показав на шматки, дівчинка нічого не відповіла. — Отже те, що перед нашими очима це вже минуле. Як на мене, то лисиця убила того зайчика й заволокла його тіло у сховок, аби зʼїсти його цілком згодом. Проте це лише моє припущення. Ми цього не бачили. Чи не так? Можливо слід припустити, що все ж заєць зміг утекти, або ж й взагалі перемогти лисицю в двобої й сам її вкрав звідси бездиханну?
- Це було би скоріш за все брехнею, — із вологими очима сказала Аманда.
- Чому ти так думаєш?
- Я можу додати два до двох.
- Так, дійсно, є занадто очевидні речі. Ці дві істоти однаково намагалися вижити у цьому лісі. Й одна суцільна погоня визначає, хто з них помре. Мені жаль їх обох, проте лисицю трішки менше, оскільки їй не жаль нікого навколо. Поява у неї співчуття — це її загибель, як виду.
Чоловік з маленькою дівчинкою повернулися назад до будинку й заново розтопили будинок. Едвард замісив тісто й поклав на металеву конструкцію над каміном форму для запікання хліба. Дівчинка уважно за усім спостерігала. Згодом вони розмовляли далі, обідаючи свіжоспечених хлібом із маслом, медом та запиваючи розігрітим теплим молоком.
- Ось тобі від мене подарунок: це кришталева куля, що перетворюється у нікому не потрібний камінь. Але цей камінь це спасіння від ганебності. Коли звичні речі описуються звичними словами, без прикрас. Проте потрібно читати “між рядками”, що тобі ще доведеться навчитися лише згодом. Колись ти прочитаєш й викинеш його у прірву до решти. Така доля ставати дорослими, — сказав Едвард й передав папірець у руки дівчинки.
- Це сторінка із газети.
- Так, раджу тобі її сховати й нікому не показувати, інакше у тебе її заберуть і все буде марно. Повторюсь: нікому. Довіряй лише собі. Ти розумна дівчинка.
Наступного ранку. Ворнкліфф Вудс.
Едвард наблизився до краю лісу верхи на коні й з Амандою в обіймах попереду себе. Потім, спішився, привʼязавши коня до одного із багаточисельних дерев. На його плечі висіла старенька однозарядна гвинтівка Мартіні-Генрі калібру .577/450.
- Домовленість підійшла до свого фіналу: ти гідно пробула із своїм викрадачем визначну кількість днів. Тепер і тут наші дороги будуть розходитися.
- Що з тобою буде, Едварде?
- Ти більше мене не побачиш.
- Але чому все стається саме так? — засмучено сказала Аманда.
- Усе не так погано, як здається. Твоє життя продовжиться — це уже дуже добре.
- Я би не хотіла так прощатися.
- Ти побачила яке життя у лісі. У холоді. Й що ще гірше, у компанії занудного математика. Я не думаю, що тепер тебе щось зможе налякати в житті.
- Я не хочу так прощатися, — заплакала дівчинка.
Чоловік скинув кашкет, став на коліно перед нею та обійняв.
Я теж тобі вдячний. Теж тобі, — тихо мовив чоловік. — Тепер іди, попереду буде вітряк, прямуй до нього. Бувай, Амандо.
Едвард встав, розвернув дівчинку й легко штовхнув її для того аби вона почала самостійний рух у заданому напрямку на галявину поза краєм лісу. Дівчинка із сльозами на обличчі помалу пішла. Чоловік, поправивши гвинтівку на плечі, пішов в обхід, ламаючи під ногами замерзлі гілки дерев.
Лорд Вільям Кембл прийшов на визначене місце сам. Обережно пройшов повз вітряк, постійно підіймаючи голову аби впевнюватися у тому чи не визерне хтось через віконце. Почав нервово іти по відкритій місцевосці на галявині, однією рукою поправляючи у внутрішній кишені свого пальто револьвер Веблі Марк IV із барабаном на шість гільз, а іншою втискався рукою в тростину, що провалювалася крізь крихкий верхній шар льодяної шкірки на снігу.
Дівчинка вийшла з лісу й на горизонті побачила вітряк. Своїм не жвивим темпом продовжила рухатися до даного обʼєкту. Вільям Кембл шкутильгав й озирався навсібіч. Зовсім скоро вони побачили один одного. З однієї сторони дитяча кволість, з іншої доросла людина із давньою травмою — немічно йшли один до одного.
Едвард Вілоу дійшов до височини й уважно розглядав, спостерігаючи, як дитина наближалася до лорда Кембела. Зняв з плеча гвинтівку й спер її на деревʼяний паркан. Почав ще ліпше вдивлятися у дитину та чоловіка у чорному пальто. Потім прижмурив око, змінив своє дихання на розмірене та перевів пальці у робоче положення для стрільби.
Дівчинка крикнула “татко” тоді коли б уже він її міг почути. Чоловік пробіг декілька футів та упав, попереду нього полетів його циліндр та покотився кудись убік по нерівностям засніженої землі.
Едвард Вілоу полегшив напруження пальців правої руки, розслабив зосередженість погляду та підвівся, забираючи при цьому гвинтівку із опори. Він дивився вдаль й уже потроху починав думати, що йому робити далі. Смуток не міг заповнювати ясність його розуму. Прометея потрібно залишити тут, проте на всяк випадок розвʼязати, аби не замерз. Скакуна так чи інакше знайдуть. Далі пішки прямувати на захід через ліси Ворнкліффа — це сповільнює, але одночасно додає непомітності. Хоч Кембл прийшов і один, але не слід розраховувати, що ці ділянки з зовнішніх кілець лісових масивів не оточені, що там ніхто не тримає собі на меті його упіймати. Слід враховувати, що ймовірно про його особистість уже усі знають, а тому невдовзі він буде у розшуку. Час тікати — така зміна ролей у гонитві та виживанні людських істот.
Дівчинка сильно перелякалася, на мить зупинилася, а потім почала бігти швидше. Припорошена снігом постать почала підводитися, спираючись на кисті рук. Долоня в рукавиці потягнулася за тростиною, що лежала поруч. Чоловік, що щойно перечіпився через скупчення замерзлих кореневищ, витер своїм рукавом мокре лице й підвівся повністю, продовжуючи свій рух ще жвавіше. Потім, пригнувся й на його руках опинилася дитина, що бажала лише сильних обіймів та пошвидше потрапити додому до матері.
Минуло 17 років.
Велика Британія, разом із країнами Атланти, перемогла у Першій світовій війні. Вільям Кембл, не зважаючи на важкий час, потроїв свої статки за рахунок військових поставок морфію, знеболювальних засобів, антисептиків та медичного спирту для госпіталів. Аманда, попри батьківську незгоду, у 1912 році вступила на медичний факультет Університету Шеффілда. Вивчаючи одночасно медицину та фармакологію, набувала майбутні знання та навички для ведення батьківського бізнесу. З 1914 по 1918 рік працювала у військовому шпиталі, у тому числі допомаючи батькові із постачанням медикаментів. У жовтні 1918 року Олівія Кембл, беручи участь у благодійній діяльності для ветеранів, захворіла іспанським грипом й померла від важкої пневмонії.
Листопад 1918 року, маєток Кембелів. Вечір. В кабінет лорда входить Аманда, повільно підходить до столу й сідає навпроти.
- Радий тебе бачити, — сказав Вільям. — Тебе так давно не було вдома.
- Нам треба поговорити, — мовила Аманда.
- Ми зробили все, що могли. Її не вдалося врятувати.
- Знаю, батьку, ти робив завжди все, що міг. Так?
- Про що ти?
- Про контроль всього на світі. Жаль смерть не можна підкупити. Чи все ж можна?
- Тебе дуже змінила війна.
- Вона не змінює лише тих, кого обходить стороною.
- Ми усі приймали у ній участь й усі потерпали.
- Батьку, гарні слова для преси.
- Бачу у тебе є конкретні речі для розмови. Інакше би ти така заведена не була би. Ну ж бо.
- Звісно є, — промовляє Аманда й кладе папірець на стіл Вільяму. — Знаєш що це?
- Якась газета, — повільно промовляє лорд, вдивляючись у знайому йому сторінку.
- Памʼятаєш добре той день, так?
- Звісно, твою матір викрали тоді. Як я міг про таке забути?
- Вона не любила про це згадувати.
- Тебе у цьому щось дивує? Хто би таке хотів тримати у памʼяті?
- Ну коли все закінчується добре, то чому б і не згадати, батьку. Мене ж коли викрали, все ж закінчилося добре, чи не так?
- Так, — знервовано відповів Вільям.
- Знаєш, я не починала цю розмову лише через те, що мама була живою. Але, на жаль, час прийшов.
- Говори тоді, — лорд змахнув розправленою рукою над столом.
- Ти дійсно її кохав. Й вона тебе. Визнаю, що тобі зараз важко, як і мені. Але реальність наступна: ваше кохання було побудоване на крові. Можеш не погоджуватися з усім, що я скажу, але додаючи два до двох я не можу отримати іншу відповідь аніж чотири. Що скажеш про цю людину про яку йдеться у статті також? Том Вілоу.
- Людина наймалася… — почав говорити Вільям, проте його перебили.
- Людина наймалася? Він для нас просто людина? Чи можливо просто найманий працівник?
- Тобі матір розповіла?
- Про що вона мені могла розповісти, батьку? І навіщо? Все ж було і так чудово.
- Звідки у тебе ця сторінка газети?
- Чоловік, що мене викрав дав мені її ще тоді.
- Ти зберігала її увесь цей час. Навіщо?
- Намагалася зрозуміти. Як так вийшло, що невідомий чоловік продав усе своє майно, аби переїхати в інше місто, почав займатися брудною роботою, придбав хижину у лісі й все це у підсумку для того аби тиждень побути зі мною?
- Амандо, це була хвора людина. Хто нормальний піде на таке?
- Можливо. Знаєш коли людина, яка має усе піде на надмірні ризики? Коли починає мати справу з тим, кому нічого втрачати. Знаєш чому йому нічого було втрачати?
Вільям сидів “проковтнувши” язика. Аманда встала й почали повільно ходити по кімнаті, зміщуючи предмети на столі та на полицях стелажів.
- Так, я знаю, що я не твоя рідна донька. Знаю, що таємниця, яку від мене так кріпко приховувала мама, була вашою спільною. Вона була винна у своїй залежності від тебе, у тому, що закривала на усе очі. А твоя вина полягала у тому, що те на що варто було закривати очі вистачало вдосталь.
- Ти говориш це усе лише тому, що існуєш. Завдяки мені та своїй матері.
- Коли для кохання потрібно зруйнувати долі інших людей це потворне егоїстичне кохання. У вас воно було таким.
- Не смій…
Вільям підвівся та встав у повний зріст. На його плечі опинилася рука Аманди. Повіки лорда розширилися від жаху та болю. Його погляд опустився й він побачив рукоятку ножа в руках у дівчини.
- Чому? — ніби у самої долі запитав чоловік.
- Ти справді про це запитуєш? Я бачилася з тим чоловіком, Едвардом Вілоу. Він потрапив два роки тому в палату, де я працювала. Після поранення у битві на Соммі, його переправили із польового шпаталю Франції до нас. Я завжди мріяла побачити його знову, але не за таких обставин. І аж ніяк я не хотіла аби він помирав у мене на руках. У цього чоловіка доля забрала усе, що він мав. Я знала його прізвище із цього клаптику паперу. Мені знадобилося чимало подорослішати, аби при цій зустрічі я змогла назвати його дідусем, без зізнання у цій правді від нього. Аби я змогла свідомо застати хоча би його існування та мати можливість з ним попрощатися.
Аманда відтягнула ніж до свого корпусу й відійшла на декілька кроків назад. Лорд кінчиками пальців своїх рук помацав червону пляму на своїй сорочці й потер між ними свою вологу кров.
- Ти залишишся живим лише через те, що проявив гідність, не продовжуючи переслідувати людину, в якої забрав життя сина, одночасно забравши у мене природнього батька. Це гідність, яка не викликає повагу, а лише вселяє надію, що владні люди мають якісь межі, почуття та уміння відштовхуватися не лише від свого его, — дівчина дістала з кишені хустинку, витерла нею кров із кінчика леза ножа, підняла руку й продовжила. — Це твоя клятва для подальношого гідного закінчення життя, на яке ми усі заслуговуємо. Я повернуся додому, де у нашій фармацевтичній компанії відкриєш лабораторію, яку я очолю. Це буде дослідницький відділ, який буде шукати шляхи боротьби із хворобами на кшталт тієї, з якою стикнулася моя матір — та жінка, яку ти кохав. Ти потратиш стільки коштів, скільки знадобиться. Така твоя розплата, якщо захочеш мене втримати.
- Твоя зухвалість мене вражає, — сказав Вільям, легко посміхаючись.
- Це те, чого ти хотів. Такою мене виховував. Такою створив. Завжди мріяв про дитину, що буде подібна тобі? Отримав. Я твоя дочка, принаймні, перейняла від тебе усю свідомість та повадки. Тому не очікуй тепер, що я буду коритися. Особливо після того, шо я пережила.
- Я не хотів аби ти працювала там. Не хотів аби ти бачила весь той жах шпиталів, заповнених битком палатами Нейтінгейл, криками війни. Я хотів аби ти керувала, а не бруднила руки. Світ жорстокий. Занадто. Хтось має залишатися чистим. Я радий, що оберігав тебе від цього й в скорботі через втрату твоєї матері, яка завжди хотіла для тебе також кращої участі.
- Якщо краща участь одних забезпечується немічним положенням інших, чи не повинні перші ненавидіти себе за це?
- Ти занадто добра для цього світу.
- Занадто добра, занадто погана. Головне аби справи вирішувалися, так, татку?
В очах Вільяма одночасно перебували страх та захоплення. Це була дійсно та його справжня дочка, про яку він завжди мріяв — Аманда Кембл.
