Аманда Кембл 2

Минуло два дні. Маєток Кемблів.

• Ти казав, що вони повинні висунути вимоги! Ти казав, що буде викуп! — вигукувала Олівія.
• Вони тягнуть час, аби ми вийшли з себе, — відповів Вільям.
• Вийшли з себе? Вийшли з себе? А ми не вийшли?

Будинок ніби пустував. В ньому була лише печаль та розпач. Вільям кинув усі свої справи й знаходився здебільшого вдома або на виїздах, повʼязаних із пошуками доньки. Місто мовчало. Ніхто не знав долю викраденої малечі.

У звʼязку із відсутністю інформації ззовні, було прийнято рішення публікації оголошень у газетах та розвішування по містам. Слідчі почали погоджуватися, що це не звичайне викрадення. Приватний детектив прибув для нової доповіді.

• Мілорде, у нас дещо є. З одягом аналогічним Вашому щось корисного не вдалося довідатися, навідміну від тростини, — детектив узяв предмет у руки й продовжив, — відполіроване до блиску горіхове темне дерево, срібний набалдажник, два металевих кільця та різьблення. Три місяці тому чоловік старшого віку робив замовлення тут у Шефілді. Маємо приблизний опис зовнішності. Залишений одяг у сумці на іподромі — збігається із спогадами ремісників у майстерні. Вони кажуть, що була особлива умова, аби тростина була секційна й складалася з трьох частин, які будуть зʼєднуватися різьбовими металевими муфтами.
• Саме так він проніс її з собою? — запитав лорд.
• Так.
• Чому йому одразу не було прийти у тому ж що і я?
• Ваш образ повинен був до останнього моменту залишатися для оточуючих унікальним. Саме тоді люди асоціюватимуть не людину з одягом, а одяг з людиною. Ось… яка тростина… така, як у лорда Кембела. Ні. Ось лорд Кембл із своєю тростиною. Викрадач очікував з трибуни серед робітників, розгледівши Вас на певному ложе — пішов переодягатися. Й з моменту коли він почав шкутильгати — він став Вами. Принаймні для людей, очам яких цього було достатньо. Як, для прикладу, для слуг графа Ешборна — до них він підійшов спершу.
• Схиляєтеся до того, що це була одна людина?
• Нам було би ліпше аби це організовувала група. Тоді це про викуп. Якщо це все зробила одна людина — тоді це замовлення, або мотиви зовсім інші. На Вас досі ніхто не вийшов. Це люди, які Вас знають. Не випадковість. За Вами слідкували уже довгий час. Й зробили роботу чисто. Я ще раз запитаю, чи є припущення хто б це міг бути?
• У мене є вороги, конкуренти, недруги. Але жодного з них не міг би запідозрити у такому. Це люди честі, так чи інакше.
• Тоді ми досі стоїмо на місці.

Той же вечір. Десь у лісівових масивах Грено Вудс, що у Шефілді. Мала дівчинка всілася навпроти каміну й гріла свої ноги та руки. В будинок зайшов Едвард Вілоу й кинув на підлогу неподалік ще дровеняк.

• Інколи чим більше ти дістаєш тепла, тим тобі його більш мало, — почав чоловік говорити до неї, — тілу потрібен холод, аби щось цінити. Аби мати змогу щось цінити загалом. Ідемо зі мною.

Аманда пішла з цим чоловіком надвір, й повернулася також узявши із собою в руках порубаної деревини, готової до розпалу.

• Кидай, — сказав Едвард, — а тепер знову погрійся. Чи не кращі відчуття, аніж до того, як ти просто сиділа та без перестану грілася?
• Надворі холоднеча. Звісно, що краще.
• Людям завжди усього мало. Та ними керують при цьому страхи: ти боїшся вийти назовні там де холодно. Й стаєш заручником тепла. Ти знаєш, що я тебе викрав? Чи можливо звільнив? Вибач. Тобі зараз не до того. Ти хочеш до матері. Я тебе розумію, дівчинко.

Аманда була сумна та стривожена одночасно, проте її вологі очі, в яких відзеркалювався вогонь, загорілися також цікавістю.

• Я вас упізнала.
• Невже?
• Так, ви один із тих дядьків, що привозили до нас додому турнепс та буряки для коників.
• У тебе гарна памʼять. Діти більше звертають увагу на обличчя людей, а не на їх одяг.
• Й ви годували нашого “Прометея” з рук. Тому він вас не боїться.
• Так, завоювати довіру тварини значно легше, аніж людську. Проте це лише на перший погляд. Питання все ж спірне. Математика всюди однакова. Можливо, людям потрібна більша кількість доданків. Ти уже гарно володієш цифрами? Умієш множити?
• Так, і додавати теж.
• Розповім тобі ще один секрет: я вчитель математики й займався цим усе своє життя. Цифрами. Рахувати величини того, що відбувається навколо або самому приймати участь — у цьому немає нічого чого б можна було соромитися. Ми усі так чи інакше заручники цифр. Проте, від нас залежить, як вони розподілятимуться. Те скільки зʼїсть деревини цей камін, або коні у стайнях — усе має свою ціну та наслідки. Для людей чим більше перед очима цифр, тим більш зменшується їх значення. Твої батьки також багато чого обраховували та враховували у житті, саме це нас привело туди де ми є.
• Вчителі математики не викрадають маленьких дівчат!
• Твої батьки продають ліки та алкоголь. Це теж речі, що ніби суперечать один одному. Але вся ж справа у мірі. Це тонкі грані між лікуванням та шкодою. Між правильними обчисленнями й помилковими.
• Вони зробили якісь помилки у рахуванні?
• Усі допускають помилки. Інколи вони непоправимі. Завжди приховується якийсь таємний коефіцієнт, який додається і руйнує все про що ти знав до того. Те що ми кидаємо у полумʼя аби зігрітися — суха деревина, яка була зовсім нещодавно живим створінням. Кожне дерево поокремо можна було рахувати від кореня й до самої кінцівки, як окрему сутність, що дихала. Тепер вона математично поділена й рахується порубаними дрібними частинками. Ти як маленька людинка теж одне ціле. Тебе батьки не рахують. Ти одна. Й тому тебе лише цінять, а не рахують. Проте інколи люди можуть ставати для інших просто цифрами, або можливостями. Тоді усі стають суворими математиками, що не вбачають людей, а лиш здійснюють підрахунки. На відміну від дерев, цінність люди зберігають лише коли дорівнюють цілісній одиниці. Для твоїх батьків я виступаю коефіцієнтом, який вони не очікували.
• Ви хочете мене убити? Хочете поділити на частини, як деревце? — запитала Аманда й пустила по обличчю сльозу.
• Повторюсь, ти дуже розумна та кмітлива дівчинка…

Наступного дня.

До лорда Кембела додому завітав граф Ешборн. Гість був без настрою, проте все ж більш спокійний, аніж при минулій зустрічі.

• Був у Вас в офісі. Сказали, що декілька днів уже там не бували. Знаю за дочку. Також знаю, що ваш детектив навідувався до мого. Перепрошую за свою поведінку. Можливо, Ви ні у чому не винні. Можливо, можу вважати, що ми обидва постраждали в цій ситуації.
• Дякую за Вашу розсудливість та розуміння, — із пульсуючими венами на скронях відповів Вільям.
• У мого коня провели аутопсію — простими словами розтин. Крововиливи у міокарді, ураження печінки та залишки у шлунку дають майже певну відповідь, що це було отруєння наперсятнкою. Лікар, що проводив розпотрошення мого коня, стверджує, що скоріш за все використовували екстракт, що продають в аптеках. Саме тому я приїхав. У тебе одна із найбільших мереж продажу у Шефілді. У Донкастері також є твої бутіки, а також звʼязки із “колегами”. Дізнайся хто брав над-кінську дозу екстракту наперстянки, продавці повинні були відпускати такий обʼєм по рецепту! Й скажи мені імʼя цього сучого сина. Якщо це хтось із кінного спорту, клянуся, я його вбʼю. Та… і якщо і не з кінного…

Вільям Кембл подякував за візит своєму гостю. Пообіцяв йому випити з ним іншого разу, пригостивши найкращим із напоїв свого виробництва. Натомість, маючи нову зачіпку, виїхав до міста аби самостійно обʼїхати усі точки збуту та розіслати телеграми у сусідні міста. Проте до телеграфу йому їхати все ж не довелося: в одній із центральних аптек міста було придбання місяць тому екстракту у значній кількості трьома особами, дві із яких підозр не викликали, оскільки були шанованими ветеринарами, що могли використовувати даний засіб для лікування серцевих хвороб із широким та значним використанням впродовж лікарських практик. Третя особа купувала, за словами фармацевта, засіб для одного міщанина по прізвищу Аткінсон, що займається фермерством. Вільям знав його, оскільки сам замовляв у нього кормові харчі для конів.

• Мілорде. Ось збережена розписка від сера Аткінсона, — аптекар простягнув руку із документом та передав його у руки власника закладу.

Шефілд, 12 січня 1901 року

Прошу відпустити моєму працівнику

Едварду Вілоу

екстракт наперстянки для лікування коня

Оплату внесу особисто

Підпис: Джон Аткінсон

• Подивись в аптекарській книзі хто забирав даний товар. Прочитай мені, — із обличчям та виряченими очима, ніби того, що побачив привида, промовив Вільям.
• Мілорде… зараз погляну. Так, знайшов… замовлення забирав Едвард Вілоу. Саме він і зазначався у розписці. Все правильно.
• Аткінсон заплатив особисто?
• Ні, його працівник приніс одразу кошти готівкою, сказав, що роботодавець все ж наостанок вирішив одразу розрахуватися.
• Дякую.

Вільям Кембл склав розписку вдвоє та поклав собі у внутрішню кишеню пальто. Розвернувся й вийшов на вулицю. Там стояв, як укопаний, знову приймаючи на свій цилінд сніжний покрив. Місто навколо нього рухалося, проте він ніби потрапив у потойбічний вимір, де повз нього проходили не живі, а ті, що давно уже “не з нами”. Потім він сів в авто й наказав водієві рушати. Потрібно було заїхати до Аткінсона аби поговорити.

Вечір. Маєток Кембелів.

Чоловік заходить в будинок й сідає у вітальні. Згодом до нього підходить жінка й з очима сповненими надії запитує чи є якась звістка. “Нічого” — відповідає Вільям.

• Не бреши мені. Я бачу як ти виглядаєш. Ти щось знаєш! — зарепетувала жінка.
• Я був у містера Аткінсона.
• Й що?
• У нього працював один чоловік, що доставляв нашим коням овочі.
• Як це повʼязано?
• Цю людину звати Едвард Вілоу. Тобі повинно бути знайоме це прізвище.
• Мені повинно бути знайомим?
• Так.
• Як ти смієш!
• Що таке, люба?

Напруга зросла. Олівія відійшла від столу до іншої сторони кімнати й відвернулася від чоловіка.

• Хто він такий? — запитала жінка.
• Це батько того танцюриста. Ти знаєш про кого я.
• Це може бути збіг, це може бути просто тезко.
• Я перевіряв. Це він.
• Перевіряв? Коли це ти встиг? Зажди, що я запитую? Ти ж усе на світі знаєш, — з розлюченням, але також із зацікавленістю сказала Олівія, — й що ми маємо?
• Рік тому він продав будинок в Лінкольні. Майже одразу після смерті своєї дружини. Й потім переїхав.
• Куди він переїхав? — жінка важко проковтнула слину.
• В Шефілд. Одразу переїхав у Шефілд. Й почав працювати на заводі у центрі.
• Ти думаєш…
• Також Едвард Вілоу найнявся працювати у Аткінсона на фермі трішки більше аніж пів року тому. Олівіє, він був весь цей час поруч. Був на території нашого маєтку. Привозив коням довбаний турнепс.
• Гадаєш це він викрав Аманду?
• Так, гадаю це зробив він.
• Що він зробить із нею? — почала ридати матір дівчинки.
• Олівіє, на іподромі він отруїв коня графа Ешборна, аби лиш відволікти мене та виграти час. Ця людина небезпечна. Але я не думаю, що він щось заподіє Аманді.
• Чому ти так думаєш..? — пролунало від дружини.
• Мила, ти знаєш чому він їй нічого не зробить.

Лице Олівії почало румʼяніти, а очі сльозитися.

• Ти зляглася з тим хлопцем, — спокійно вимовив лорд.
• А що зробив ти?
• Те що повинен був.
• Я знаю, що це ти його убив!
• Довго ж ти мовчала. Тебе все влаштовувало усі ці роки: кохаючий чоловік, довгоочікувана дитина.
• Якщо ти так говориш, тобі байдуже на неї! — закричала Олівія.
• Не смій так говорити! — у відповідь закричав Вільям. — Я її кохаю рівною ж мірою, що й тебе. Ви для мене усе.
• Де вона зараз?
• Олівія, а де вона зараз? У свого дідуся?
• Ти повинен щось зробити. Ти повинен її знайти…

Вільям підійшов до дружини, та обійняв її хитке тіло. Вона продовжувала плакати,  але згодом потроху почала стихати. Чоловік напоїв її водою й відвів спати. В будинку гаснуло світло й усі лягали відпочивати. Ще одна тривожна ніч.

• Він міг забрати її. Назавжди, — сказала у ліжку Олівія.
• Ми цього поки не знаємо. Де б вони не були, ми її знайдемо. Я обіцяю тобі, — мовив Вільям й поцілував дружину в лоба перед тим як заснути.

Наступного дня зранку.

Крики служниці рознеслися повз оточення, аж до горизонту. Леді Олівія вибігла надвір із першого поверху будинку й побачила там постать людини, що висіла на дереві: у темному пальто, темних черевиках… Вона із жахом почала бігти навпроти того дерева й коли добігла до кінця зупинилася. Один вид жаху перейшов у інший. Перед нею висіло тіло без ознак життя. І не дивно. Оскільки ознак там і годі було шукати: то було опудало наряджене в одяг її чоловіка. Через хвилину туди підбіг, шкутильгаючи із своєю тростиною, і Вільям. Коли Олівія оглянулася й побачила свого чоловіка на двох ногах живого та здорового, частина тягару упала з неї, проте її наляканість не зчезала.

— Він тут. Досі поруч. У Шефілді, — сказав Вільям, оглядаючи своє хитке відзеркалення.

Лорд підійшов до опудала та тицьнув у його торс нижньою частиною тростини. Силует почав розгойдуватися ще дужче. З набитої опілками голови упав циліндр.

• Гаразд, сучий сину. Я тебе зрозумів, — тихо промовив чоловік.

Потім прищурив погляд й підішов ближче: з-за коміру пальто опудала дістав аркуш паперу. Послання було загорнене вчетверо й після того, як його відкрили для прочинання, вуста Вільяма зімкнулися у загальній зосередженій гримасі. До нього підійшла Олівія, стала поруч й також почала читати текст.

Завтра о 7 ранку

Ворнкліфф Вудс, галявина між закінченням лісу на заході та старим поламаним млином

Прийдеш лише ти, якщо не має бажання випробовувати долю

Дівчинка жива

Олівія взялася за передпліччя чоловіка й почала несвідомо стискати його все сильніше та сильніше, притискаючись тулубом. Дивилася то на папір, то на Вільяма.

• Що ти збираєшся робити? — із занепокоєнням запитала жінка.
• А ти як гадаєш? — Вільям повернув лице до дружини й подивився їй в очі. — Я піду до нього.

Промовляти в голос, що це засідка, пастка чи ще як це назвати — було зайвим. Подружжя, після прочитання речень усе розуміло.

• Ти підеш з цим до поліції?
• Ні.
• Але як же…
• Я гадав, що знаю людей. Але ні. Якщо це провернув вчитель — знімаю капелюха. Я хочу його побачити.
• Він хоче тебе, — налякано сказала Олівія.
• Отже отримає.
• Вільяме… — почала плакати дружина.
• Так, мила, ми не можемо ризикувати Амандою. Я приведу її, чого б мені цього не коштувало, — сказав чоловік й міцно обійняв змучену жінку.