Аманда Кембл 2

Зима 1901 року. Місто Шефілд. Постійні снігопади перетворювали усе навколо на холодну казку, в якій могли залишатися в живих лише зайчики із товстим хутром. Зважаючи на інтенсивну індустріалізацію — отримали не лише постійний гул від різноманітного виробництва, але й збільшену вологість повітря, відповідно на додачу до холодних снігопадів також дощі, ожеледиці та побиті коліна. Сонячного проміння було не дуже багато, а те що й залишалося, зʼїдали високі цегляні заводи.

• Амандо, за мною хутчіш, — не прохала, а наказувала сувора, а може й і дбайлива матір. — Чи ти збираєшся з червоним прапорцем плентатися?

З материнськх вуст йшла мова про закон червоного прапорця, що набув чинності у 1865 році у Великій Британії й стосувався обмеження переміщення тодішніх парових карет та дорожних локомобілів (перших механізованих монстрів). Автомобілі повинні були рухатися не швидше 3 кілометрів за годину по місту, й 6 поза містом, аби не наражати на небезпеку пішоходів та кінноту. Люди лиш починали призвичаюватися до чогось нового, тому була присутня фобія до подібного металобрухту, що немов легіон бездушних привидів переміщувалися інколи поодинці серед туману міста. Згідно закону, попереду таких самохідних машин повинна була іти людина із попереджувальним червоним прапорцем. Усе дуже просто: бачите таке, отже рухається щось громіздке, гучне та схоже на “привіт” із пекла. У 1895 році в Бірмінгемі інженер по імені Фредерик Ланчестер збудував перший британський автомобіль. Відповідно, життя не могло залишатися завжди таким же повільним, як і до цього. Люди хотіли меншої кількості конячого лайна на вулицях й більшої швидкості. Уже через рік після випуску даних авто закон був скасований й нарешті автівки могли реалізовувати свої крутні моменти, не впираючись у зади людей із прапорцями.

Донька квапливо підійшла до нового автомобілю марки Lanchester із потужністю 10 кінських сил, що візуально нагадував карету без даху із все такими ж шикарними двома рядами чорних сидінь для водія та пасажирів, й залізла всередину, усівшись поруч із матірʼю. Авто рушило з увімкненими фарами та гуркотом, що слугували чи не найкращими попереджувальними ознаками для пролетаріату розбігатися всебіч, аби не стати до усієї їх життєвої фортуни ще й каліками.

Колеса завершили малювати свій візерунок на снігу біля маєтку Кембелів. Члени родини вийшли й попрямували до будинку. Проте цікава сторона візерунку знаходилася не там. Ми летимо назад по сліду чотирьохколесого монстра, що веде нас з тихого передмістя в індустріальні райони серця масштабного двигуна під назвою Шефілд. Змащуванням для цього механізму слугувала мережа місцевих пабів біля кожного з заводів. Робітники щодня, ба більше, декілька разів на день між змінами випивали Оп Ель — напій, що мав всього лиш 1 відсоток алкоголю й дозволявся для вжитку під час робіт. Його основна роль полягала не лише в легкому піднятті настрою, а скоріше, він слугував у якості калорійного збагачення та компенсації браку заліза в організмах робочого класу, на який покладалася ноша розвитку індустріальної епохи. В одному із таких пабів сиділи двоє старих чоловіків й уже встигли пропустити крізь себе декілька пінт чудодійного еліксиру.

• Уже минуло вісім років після того, як його не стало.
• Едварде, твій біль нікуди не згасне. Усе, що ми можемо — зберігати добру памʼять про наших близьких. Завжди тримати для них місце у своїх серцях. Більше нічого. Гаплик.
• Це мій єдиний син. Його забрали у мене.
• Всевишній забрав у тебе і дружину. Тому ти тут? Переїхав працювати туди, де гул перебиватиме думки?
• Десь, можливо, він і прикладає свою руку. Але в решті світом керують цифри, логічні поняття та умовиводи.
• А що ще можна почути від колишнього учителя математики? — посміхнувся співрозмовник.
• Є старенька книга авторства Бернуллі під назвою “Мистецтво припущень”. Крайнощі прості: або ми маємо неможливу подію, що зазначається цифрою “0”, або ж маємо “1” й тоді події судиться статися. Кількість усіх сприятливих випадків ділимо на кількість усіх можливих й отримуємо цифру ймовірності. Багато подій, до яких не прикладається чиясь рука, залишають коливатися між нулем та одиницею.
• Гарна книга, — ще раз посміхнувся співрозмовник, натомість намагаючись компенсувати низький вміст алкоголю в напої кількістю випитого.
• Смерть мого сина не було чимось випадковим. Цю формулу заповнювали усім сприятливим аби те, що сталося, у підсумку перетворилося на тверду одиницю.
• Його немає. Чого ти намагаєшся досягнути? Хочеш знайти убивць? Вони й самі уже давно, напевно, мертві. Поглянь навколо: раніше тут їздило аби дюжина автомобілів. Зараз крізь нас мелькають сотні. Сліди не встигають залишати відбитки на снігу, як їх уже перетинають інші. Купа маленьких “топ-топ” від черевичків. Те що ти приїхав туди де це сталося, не означає, що ті люди тут залишилися. Купа років минула!
• Хто знає, можливо зараз ми з тобою пʼємо випивку привезену з броварні, власник якої посприяв цьому. Одну руку приклав, й всевишній тут ні до чого. А іншою розлив напій усім нужденним, що тікають від горя та душевних страждань.
• Годі базікати. Ідемо працювати. Тут не найліпше місце аби розпускати язика.

Дві постаті в робочому одязі попрямували назад у будівлю, що була сповнена металургійними станками. Й ще один робочий день міського життя для них минув.

• Я її бачив. У неї його очі, — промовляв для себе подумки напружений чоловік. — Вона занадто схожа на нього, аби це не було правдою.

Ранок. Маєток Кембелів. За столом сидять батько сімейства Вільям Кембл, його дружина Олівія та дочка Аманда. На столі достатньо поживної їжі. Чоловік їсть запечену куріпку. Дитина з мамою їдять омлет із шніцелями та овочами. На десерт очікується кава, чай та скони із джемом.

• Татку, коли ми поїдемо до коників на перегони?
• Завтра поїдемо.
• Але до неї прийде зранку вчитель з етики, — сказала  Олівія.
• Отже, приїде пізніше. Так, маленька? Ми ж і так знаєм, як потрібно поводитися на трибуні перегонів — відповів дружині й, перевівши погляд, запитав в дочки.
• Так, татко. Треба кричати з усієї сили “мчи хутчіш, здоровань!” — пожвавлено викрикнула із усмішкою дитина.
• Ну от. Все правильно, — посміхнувся батько, отримуючи не зовсім вдоволений погляд від дружини. — Можливо нам слід буде подякувати вчителю з етики за надання його послуг раніше, аніж планувалося, й припинити заняття, оскільки, бачу, що програма випереджається.

Після десерту чоловік залишив маєток разом із водієм. Його дружина, натомість, через стіни слухала, як її дочка займається уроками музики. Одночасно раділа, одночасно не знала, куди себе подіти від старань свого чада.

Того ж дня. Повечоріло.

Едвард Вілоу — учитель математики, що приїхав здалеку у велике індустріальне місто після смерті своєї дружини. Проте, на новому місці далі по фаху працювати не став. Йому було важливо залишатися у серці, куди сходяться усі артерії, й бути при цьому брудним та непомітним: нікому невідомим мігрантом, що приїхав за заробітком та, звісно, за найдешевим елем вартістю 1 пенні за пінту. Горлянку з новими приятелями він змочував, але робив це без завзяття.

• Едварде, ходімо, змочимо. Робочий день, як не як, нарешті закінчився, — кличе напарник по роботі.
• Сьогодні без мене.

Едвард Вілоу іде до наглядача на виробництві й каже, що це його крайня зміна, що він більше не повернеться. Спочатку це сприймається як жарт. Потім його гнівно ставлять перед фактом, що якщо він піде зараз, то йому не заплатять за тиждень.

• Що ж, купите цукерок своїм дітям на ті кошти, — каже Едвард наглядачу.
• Ти жартувати тут надумав?
• Ніяких жартів, — ще більш суворо відповідає робочий, витримує паузу і йде від ошелешеного начальника.

Чоловік не поспішаючи йшов від центру міста на північ дві години поки не дійшов до лісових масивів Грено Вудс. Потім ще деякий час лісом, вглиб. Дійшов до будинку, де проживав уже близько року. Й продовжив займатися рубанням дров, що судячи по складеним запасам, готував уже не один тиждень. Поки остаточно не стемніло, й тоді уже ліг відпочивати. “Втома рук — відпочинок для голови, втома рук — відпочинок для голови” — просковзували думки у його свідомості.

Ранок наступного дня.

Едвард встає зрання та іде в місто до каси вокзалу, підходить до клерка, передає кошти через маленьке віконце й промовляє: “Один квиток до Донкастеру”. О шостій ранку його ступня впирається на металеву підніжку потяга, а мʼязи здійснюють зусилля для підйому. Сідає згідно цифри квитку й заплющує очі на 45 хвилин, рівно до моменту зупинки на потрібній для нього станції Донкастера. Вийшовши з потягу, не кваплячись іде до іподрому, навколо якого гуртувалися люди. Через декілька годин це уже була юрба.

Полудень.

Усі стоянки для авто та гужевого транспорту зайняті. Кому було потрібно — приїхали раніше. Для кого було потрібно — місця були зарезервовані. Біля кас іподрому стояли прості люди, що мали можливість за кілька пенсів подивитися на прекрасний на той час змагальний вид спорту. Вони ж збиралися групами й запасалися на ярмарках поруч з іподромом смачним сидром й підігрівали себе цим напоєм ще до початку. Це були стоячі місця — правила гри змінювалися, тепер люди опинялися у своїх стійлах, а коням можна було бути вільними.

На зазделегідь куплених місцях ложі розміщувалася різноманітна аристократія. Вони були такими ж глядачами, але з кращим видом споглядання та можливістю відмежуватися від простого людського реготу та чхання із розлітанням слини.

День був не менш холодним, аніж попередні. Сніжило й згодом почався справжній снігопад, проте перегони суддями не були відмінені, хоч й вони зробили незначну паузу для обміркування — оцінювали безпеку доріжки для коней та жокеїв, а також наповненість трибун та ложі. Оголосився урочисто початок, коней шикували й на них сідали наїздники, що були готові рушити побачивши жест підняття та опускання прапору.

Простий люд зігрівався теплим пивом та сидром з ще більшою наснагою. Народ тулився один біля одного у своїх пальто, з їх ротів летіли крихти від поїдання гарячий пирогів. Серед них стояв й Едвард Вілоу, який нічого не пив та не їв, а лише стріпував зі своїх рукавів чужі недоїдки однією рукою, а в іншій долоні стискав сумку, періодично обертаючись по сторонам. На місцях ложі люди загорталися в пледи. Їм пропонувалися у бокалах гарячі вино або коньяк. Маленьку Аманду після того, як вона була нагодована солодощами з горіхами та напоєна гарячим компотом, її батько ще краще замотав у шарф.

Мотузка на стартовій лінії стримувала більше жокеїв, аніж коней. Людські очі оглядали цей тонкий барʼєр, що мав от-от упасти. З уважністю спостерігали за цією лінію також судді. Коні приймали участь у цьому не перший раз й ловили добре знайомі ситуаційні ознаки, що спонукали їх до напруження. Був здійснений рух прапором — в ту ж мить мотузка упала й жокеї попритискалися до конячих грив, що почали розвіюватися від жвавого бігу.

• Лорд Кембл, Вас просить підійти до себе граф Ешборн, — занепокоєно сказав слуга останнього.

Чоловік встав, поклав свою руку на головний убір своєї дочки й пожмакав його долонею. Поправив свій чорний циліндр, на якому вже частково накопичився сніг, струсив також білосніжний зимовий покрив з хутряного коміру свого темного пальто. Узяв в руки тростину із срібним набалдашником й твердо ступив слідом за графським слугою, що помірно йшов, вівши за собою до окремої секції аристократичної ложі на іншому крилі.

• Не думав, що Вас на стільки зіпсує змагальний дух, пане, — звернувся граф, як тільки побачив лорда, що наближався до нього.
• Про що Ви?
• А це Ви мені розкажіть, що у Вас в голові робиться. Мій тренер тільки що сказав, що до нього підходив лорд Кембл й просив передати від себе, що усі мої коні прокляті й що їх серця порозриває до кінця забігу, — ледь стримуючи піну з рота, злісно харчав граф Ешборн.
• Де цей Ваш тренер? — запитав лорд, геть нічого не розуміючи.
• Спостерігає за конями. Якщо це здається Вам смішним, то я теж посміюся, проте пізніше.
• Можливо Вашому тренеру сьогодні зле?
• Спостерігайте за перегонами. Проґавите, як Ваш кінь програє, — поставив крапку у розмові Ешборн.

Зніяковілий Кембл розвернувся й попрямував назад до своєї ложі.

Чоловік, шкутильгаючи, підійшов до перил й не сідав, а дивився вдаль, туди де виднілися силуети коней, що нестримно мчали треком. Пожмакав головний убір дівчинки. Узяв її за руку своєю коричневою шкіряною рукавичкою, й поправляючи високо свій комір із шарфом, перехопив рукою тростину, аби прямувати до виходу.

• Татку, татку, коники ще не добігли, ми все пропустимо!

Чоловік дбайливо зжимав руку дівчинки й вів її за собою, не зважаючи на її слушне зауваження щодо кульмінації перегонів. Вони спустилися й пішли геть. Заметіль загострювалася, тисячі тисяч сніжинок летіли людям в обличчя й кружляли у повітрі.

Лорд Кембл підійшов до краю перил ложі й став свідком того, як здалеку почали виднітися запеклі коні, що чимдуж бігли до початкової лінії, яка була одночасно й фінішем треку. Проте йому вперше було геть байдуже на це. Крісло його дочки було пусте.

• Де дівчинка, хто бачив? Куди вона пішла? — мовив занепокоєний батько.
• Ви ж тільки що з нею виходили звідси, — відповів дворянин, що сидів неподалік.
• Так, тільки що ж забрали її, — підтвердила жінка поруч, дивлячись на Кембела з дивакуватою підозрою.

Хтось із трибуни закричав “о Боже, та що ж це таке!?”. Лорд змінив погляд на трек й побачив як кінь, на відстані одного фурлонгу від решти змагальних одиниць, упав на передні копита, перекинувши через себе жокея.

Це “Смарагдовий вихор” графа Ешборна упав! — закричав хтось із трибуни заможних міщан.

Коня, що впав, байдуже оббігали декілька інших, що відставали. Кінь, розпластавшись на свій бік, не здійснював більше жодних рухів. Жокей із болем піднявся та підбіг до свого вірного скакуна. Проте уся глядацька увага натомість була направлена на трьох фаворитів, що добігали до лінії.

У нас є переможець! Це “Бойовий крок” графа Генрі Равенсвуда… І друге місце: «Гребінь відваги» лорда Кембела! Третє місце: “Сталевий бігун” барона Вільяма Фейрфакса.

Лорд не усміхався перемозі, в той же момент розвернувся й швидко почав стукати тростиною, поспіхом перебираючи ногами, поглядом шукаючи дитину серед публіки, пронизуючи собою усі ряди та рівні трибун. Її ніде не було. “Чи бачили малу дівчинку? — Так, бачили. Ви ж самі її вели до виходу”.

Сумяття. Снігопад. Привітання із переможним другим місцем. Паніка. Закінчення перегонів — усі збирають свої речі та мають намір розходитися. “Ваш коник другий, чудово, вітаємо!”. Продовження пошуків. Можливо кудись сама вибігла? Люди підтверджують, що виводив старший. Кажуть, що сам Кембл виходив із нею. Галас. Пияцтво на різних рівнях, що на трибунах, що у ложах. Холод і застигання крижаних сніжинок на волоссі та шкірі.

Хтось бачив як лорд їхав із дочкою на своєму запасному біговому коні “Промотеї”. Лютий Кембл стоїть біля іподромних боксів та розмахує руками: кричить на свого конюха. “Навіщо мені було брати коня? У мене є авто!”. Чоловік, що гледів за конями, сидів біля входу, коли, по його словам, до нього підійшов сам Кембл, протягнув руку із шилінгами та кинув їх у його жмені. Потім посадив свою дочку на “Прометея” — запасного коня, що відпочивав, оскільки його брат “Гребінь відваги” сьогодні був вибраний, як той, що має вирвати перемогу у решти.

Ще трішки й лорд врізав би своєму конюху по обличчю. До цих боксів із кіньми підійшов сам граф Ешборн. Гніву в очах у нього було ще більше, аніж у батька, що шукав свою доньку. Напруга не встигала рости повільно, а просто вибухала.

• Покидьок. У мого коня розірвалося серце. Як сказав, так і сталося.
• Здивований не менш, аніж Ви. Я нічого не говорив.
• Це війна. Як сказав — так і станеться.

Граф розвернувся й пішов. А Кембелу було чим займатися і без того. Прохати, аби охорона іподрому позачиняла ворота й нікого не випускала уже було марно. Деяка частина люду уже повиходила, повиїжджала, порозбрідалася. Ніхто не хотів там залишатися більш аніж потрібно в негоду. Продовжувати випивати, святкуючи або горюючи, усі могли за місцями свого проживання, аби можна було легко та без остраху отримати обмороження, дійти до місць нічлігу.

Слуги та конюхи розбігалися у пошуках слідів. Люди усе більш розходилися, тому чого-чого, а слідів там було вдосталь. Розгублений лорд скинув з голови циліндр й, ледве тримаючи його в руці, ненароком впустив. Йому вмить стало важко дихати. Перед очима почали ввижатися коні, що розтоплювали на собі снігопад й дихали полумʼям.

Крізь хуртовину майже галопом мчав “Прометей”. Наїздник їхав верхи, міцно тримав упряж в руках, й внутрішніми частинами своїх передплічь бережно утримував дитину на її місці попереду. Кінь мав виконувати сьогодні роль лиш запасного учасника перегонів, проте обставини надали йому можливість проявити себе не менш. Він не отримає жодного призового місця, а лиш осуд. Переживе не ще один черговий спринт, а марафон тривалістю у декілька годин. Його дихання ставало все більш частим, проте чим далі, тим кисню все ж бракло й скакун втомлювався. З рота тварини виринали крихти пінистих виділень, що були повʼязані з сильним подразненням легень. Коні також кашляють, також хворіють. Також можуть відчувати стрес та страх, але вони не плачуть в звичному для людей розумінні. Хибно сказати, що вони не можуть отримати ту ж емоційну біль, просто виражатимуть її інакше. Риби взагалі не кричать. А люди? Люди здатні кричати й милозвучно вголос, й не менш подумки. Мислення та самокартання, памʼять — стають для них одночасно надбанням та подарунком у житті, й одночасно вʼязницею.

Матір почала кричати й мало слухала, що продовжував говорити до неї чоловік. Їх будинок це вже четверте місце де він за сьогодні побував. Після іподрому особисто поїхав у відділок «Донкастер Боро Поліс» та надав необхідні описи для пошуків. Прогрітий хабарем слідчий відділу кримінальних розслідувань вмотивовано спішив до міської телеграфної станції, що розташовувалася в поштовому відділенні, й розіслав інформацію щодо викрадення в сусідні міста: Ротергем, Шефілд, Барнслі, Понтефракт. Не гаючи час, здавалося через декілька митей після відвідування відділку поліції, лорд уже був на вулиці Прайорі Плейс та здійснював дорогоцінний дзвінок з телефонної станції міста. Телефонував в Шефілд й давав вказівки негайно збирати усіх дужих слуг та виїжджати для пошуків свого чада. Сам залишався там майже до темноти. Допоки один із поліцейських констеблів не умовив його зробити собі відпочинок, адже якщо він дійсно хоче повернути дочку, сили йому знадобляться. Обʼєктивно, це може зайняти не один день. Проте його дружині це було пояснити важче. Крики перейшли у плач. Чоловік вийшов надвір до приватного детектива.

• Мілорде, я уже увійшов у взаємодію зі слідчим поліції Донкастеру. На іподромі знайшли сумку із робочим одягом всередині. Нічого незвичного й у тому проблема: визначити кому це належало майже неможливо. Але з великою вірогідністю можна припустити, що саме у ній викрадач спершу приніс костюм ідентичний Вашому. Усі, що бачили дитину, підтверджують також, що бачили й Вас або того, що виглядав максимально на Вас схожим. Мені потрібні зразки Вашого одягу в якому Ви були, включно із Вашою тростиною — це зачіпки. Якщо хтось підозрілий купував щось подібне нещодавно, можемо спробувати почати з цього.
• Починайте. Як щодо коня? “Прометей” не один із найпокірніших. Він з легкістю його приборкав, та не викликавши ні у кого підозри вийшов з території?
• Так, це слушно. Завтра опитаю усіх Ваших конюхів, тренерів та слуг-стейблбоїв.
• Також здійсніть візит до графа Ешборна у Ротергемі. Мені здається він уже встиг найняти детектива для розслідування смерті “Смарагдового вихра”. Ліпше Вам працювати з ним разом, оскільки пошук вестиметься за одними і тими ж поганцями. Вийдіть напряму на того детектива, оскільки моє прізвище граф в найближчий час не захоче чути.
• Мілорде, наразі ми відштовхуватимемося від варіанту викрадення із метою викупу. Судячи з підготування та чистоти того, як це було здійснено — це професіонали, які самі виставляють “гарні” рахунки, або яким гарно платять.
• Судячи із смерті коня графа, це щось більш ніж викуп.
• Такий міг був елемент сіяння хаосу, аби усіх відволікти.
• Щоб це не було, їм це вдалося. Й поки вони не вийдуть на поверхню самі, наступні кроки будуть за нами. На кону життя моєї дочки. У Вас багато роботи, тому не затримую.

Детектив у суцільній темряві сів у свій кеб та поїхав з території маєтку Кембелів. Лорд пішов до своєї замученої дружини й намагався її заспокоїти. “Як ти міг? Як ти міг її впустити?” повторювала вона до нього раз у раз й била кулаками об його груди. “Вона мала залишатися вдома й навчатися” — виринали слова, що були наслідками мислення відчаю. Коли трапляється щось лихе, люди часто крутять в голові паралельні сценарії. Інколи знаходять щасливі збіги, інколи трагічні. Чоловік стояв поруч неї, силою почав притискати її до себе, беручи в обійми. Він знав, що справа була не в тому в яке місце краще було б в той чи інший час не йти — коли за тобою приходять, то приходять будь-куди.

Десь у глибинах засніженого лісу.

З комину камʼяного будинку йшов дим. Поруч розташовувався сарай, у ньому стояв нагодований кінь, що уже не кваплячись дожовував овес, який йому дали після сіна. Знадвору було видно не значне сяйво з вікон будинку. Всередині на стільці сиділа дівчинка, піджавши попереду себе ноги. Витираючи своє заплакане обличчя, дивилася на чоловіка, що заносив знадвору порубані дрова. Він зачинив двері й підійшов до каміну.

• Не хвилюйся, я уже сказав, що не заподію тобі шкоди.
• Де я і що я тут роблю? — запитала дівчинка.
• Вважай, що ти у гостях.
• Але я не хочу тут бути, — дівчинка почала схлипувати.
• По правді кажучи я теж не хочу тут бути, але інколи нам доводить бути там де ми не хочемо бути, й робити те, чого не хочемо.

Дівчинка нічого не відповіла. Чоловік закинув ще декілька дровеняк у полумʼя, розвернувся, підійшов й сів навпроти неї.

• Ти уже зігрілася? — промовив й спробував охопити своїми долонями її кулачки, проте вона заховала. — Не бійся мене, дай мені свої руки. Від того, що ти захворієш нікому легше не стане.

Чоловік узяв крихітні рученята, вони були прохолодними. Легким масажуванням своїми теплими руками почав здійснювати тертя.

• Я сплутала вас зі своїм татком, тому й пішла з вами. Ви навіть шкутильгали, як він. А зараз ходите вільно.
• Ти уважна до деталей. Розумна. Й права.
• Навіщо це усе?
• Кого ти бачиш перед собою?
• Невідомого мені дядька. Злого.
• Але до цього вбачала в мені батька. Він не злий?
• Зовсім ні.
• Ошатний одяг, чи не так? — чоловік розвів руками, на ньому було все те ж темне пальто, проте із розвʼязаним шарфом на грудях. — Ти переймаєшся, що за тебе переживатимуть твої батьки?
• Так.
• Їм дійсно є про що перейматися у своєму житті. На відміну від мене.

Дівчинка дивилася на чоловіка наляканими очима.

• Знаєш, хоч тобі й так здалося, але я не виявився твоїм батьком. Інший чоловік в такому ж костюмі ним теж не є. Я не хочу аби ти тривожилася щодо того, що буде далі. Тому давай домовимося з тобою. Тобі ж довподоби справедливі угоди?