Душі, мультидуші та переїзд у рай

Коли б потрапити в інший світ, що є вище над нашим в якомусь духовному розумінні, й при можливості споглядати на реальний, чи зміг би я зі спокоєм дивитися на усі жахи у яких плавають живі істоти? Скоріше ні. А якби й зміг — то це вже був би не я. А зовсім інша істота, облишена емпатії та прагнення зарадити тим, хто потребує цього найбільше.

Якщо рай це місце, де тебе ніщо не переймає, то його легко можна досягти й на землі. Якщо ж це місце, де ти змушений весь час дивитися на усі біди та радощі людства, й при відчутті совісті, набутої земними роками, усі свої погляди переводитимеш саме на нещастя, як на більш пріоритетні події, не дозволяючи собі відвернутися від них — то це здається ще більшим пеклом, аніж горіти самому в полум’ї власних провин. Більше того, той що винен та усією глибиною усвідомлення визнає це — сам карає себе більше, аніж хтось інший міг би йому вдіяти.

Той що себе винним не вважає, як би його фізично не катували, не зрозуміє за що це роблять, або не захоче розуміти, так само, як мала дитина, яка відмовляється зрозуміти, чому на неї кричать за розбиту вазу. Тому сенсу в пеклі, як у місці абсолютного болю також немає. Біль — це властивість живих організмів відчувати руйнування свого тіла. Страждання, які виникають у наслідок мисленнєвих процесів, формуються людиною у наслідок її психологічного сприйняття зовнішніх інформативних чинників та пам’яті минулих подій та впливають на тіло своїми важелями у вигляді гормональних сплесків, інколи, не менш виражено, аніж фізичне ззовні. На безумовну нервову систему людини впливає, як власне мислення, так і біль ззовні.

Мертва істота не відчуває болю, бо зв’язок між тілесним та мисленнєвим обірваний. Мозок окремо від тіла може зумовлювати секрецію гормонів в середині себе, відчуваючи при цьому спектр емоцій. Але якщо відокремити лише ту частину мозку, в якій збережена пам’ять й відкинути інші, що регулюють процеси — тоді залишаться лише набір збережених даних. Поняття душі — це спроба об’єднати ці частини мозку, як єдине та вічне. Але уся правда в тому, що пам’ять набувається, хоч й суб’єктивним баченням, але здебільшого об’єктивним спогляданням. Відношення до певних подій та фактів формується уже лише з залученням емоційних барв та емпатії переадресування всього на свою особу. Інакше кажучи, душа, якби вона існувала, справді була би, як мінімум, поєднанням пам’яті сірої речовини та багатьох інших відділів мозку, що впливають на емоції. Перенесення такої комбінації органів та органел в інший світ, без їх змін, уже не можна назвати смертю, бо враховуючи вище сказане, для людини нічого не зміниться.

Єдиний варіант смерті – це роз’єднати транзит передачі імпульсів між даними сірої речовини та органел, що впливають на емоції, що й відбувається при клінічній смерті. Припущення, що цей зв’язок одразу після розриву відновлюється, є хибним, адже точка клінічної смерті не є якимось абсолютом, а лише є перебігом хімічних реакцій в клітинах та органах тіла. Таких же самих, які відбуваються при рості живих істот, їх зміненні та травмах. Людина, якій видаляють частину мозку за життя, по-філософськи частково помирає. Але по факту — продовжує існувати, як видозмінене Я. Перенесення душі, як поняття збереження власного Я, зумовлює створення запитання, перенесення якого саме: до чи після певних змін. Жити можна все життя свідомо, а наостанок померти вже будучи вегатативним овочем. Якщо смерть та перенесення душі – це процес перехідний, тоді багатьом із живих істот дуже не пощастить. Якщо ж душа “зберігається” у якійсь певні точці функціювання тіла, тоді у цьому немає ніякого логічного сенсу, адже це може бути будь-який момент існування й все що сталося після того не нестиме ніякої моральної вини.

В іншому випадку, перенесення душі може означати перенесення усіх точок існування фізичного поєднання сірої речовини та емоційного. У такому разі це може створити лише теорію мультидуші, яка обгрунтовувалася би припущенням, що кожної миті поняття людини, як квінтесенція пам’яті з емоціями та її самоусвідомлення Я, помирає, створюючи у паралельній реальності окрему душу. В такому випадку, згідно з логікою покарання після смерті, кожна мультидуша відповідала би лише за свій ряд минулих вчинків й не мала відношення, до тієї комбінації видозмінення людини, з якої вона мала свій початок в реальному фізичному тілі.

Здається, що смерть одна. У різні часи, з точки зору науки та медицини, вона визначалася й наступала у різні моменти, в залежності від знання оточуючих людей анатомії людини. Для кожної окремої людини, з точки зору самоусвідомлення, смерть та народження відбувається щомиті, адже кожної миті людина стає іншою. Ймовірно, коли наука дійде до трансплантації сірої речовини до інших органів, що здатні разом із нею функціонувати, поняття клінічної смерті розширять та змінять. Скільки відсотків пам’яті повинно бути втрачено, аби вважати, що ти помер? Й чи заслуговує істота, що позбавлена пам’яті, з точки зору теїстичного погляду, мати якісь моральні основи? Теїсти люблять апелювати парадоксом того, що не можливо довести існування бога, як і факту того, що він існувати не може. Але якщо заходить мова про поняття існування власного Я – навряд хто зможе визначити в який момент часу Ви це дійсно Ви, а не комбінація тих мізків, які ще вдалося зберегти.