Хлоп. Хлоп. Два друга знову в автівці. Агресивне здавання назад й виїзд на дорогу. Позаду в часі лунає уявний викрик «так, люба, ми дамо йому цей гребаний ланчбокс! Трясця йому!» Через те, що він гупнув ним об стіл — сформувалася тріщина, через яку запах більш рясно розповсюджувався по салону. Кларк ковтав слину.
- Знаєш, мені здається вона піде від мене.
- Розчаруєшся чи радітимеш?
- Усі шляхи приведуть до алкоголю, — засміявся, розтискаючи пальці на кермі.
- Усі шляхи ведуть кудись не туди.
Рік простягнув руку до програвача й включив легке кантрі. Скрутив гучність вниз до тих пір, аби музику не перебивав гул від нутрощів автомобіля.
- Пам’ятаєш, коли я взяв цю крихітку?
- Ти про це відро з болтами?
- Колись вона такою не була.
- До зустрічі з тобою.
- Так от. Вона в дуже рідкісному забарвленні — синій індиго.
«Тільки не це», — подумав Рік. Бо це був початок кінця. Історія купівлі машини, яку, напевно, буде переповідати з покоління в покоління рід його друга, при умові, якщо армія його сперматозоїдів проб’ють чиюсь браму, обмотану кремезними іржавими ланцюгами.
- У мого батька був Ford Escort чорного кольору. Коли він сконав від дози — мати продала цю ластівку, аби нас з братом не виселили через декілька місяців з будинку. Подорослішавши, я був просто зобов’язаний купити таку ж автівку. Бо вона була чимось більшим, аніж концептом втіленим в метал. Все би нічого, але я не хотів чорний, а хотів індиго. Проте це авто ніколи не випускалося з таким забарвленням серійно.
- Лихо, і як ти це пережив?
- Уяви який я був радий й шокований, коли побачив на ринку вжитих автомобілів цього коня, якого хтось таки пофарбував саме в цей колір.
- Штани повні щастя.
- Дайте мені підгузки, я обдрістався!
Сміх, удар обома долонями об кермо, перемикання на четверту й повний газ.
- Сподіваюсь ми зможемо доїхати до аеропорту.
- Навіть не сумнівайся.
- Я буду за тобою сумувати.
- Я за тобою також.
- Ти впевнений, що воно того варте?
- А хіба ж був вибір?
- Ти міг не брати гроші в цього бісового єврея. Якби ти його добре знав — то точно не брав би.
- А ти його добре знаєш?
- Мої справи не на стільки хрінові, аби з ним знайомитися.
- Дякую.
- Пішов ти. Дякую. Підскакую. До кого першого він піде, коли не зможе тебе знайти? Він не буде погрожувати, що вб’є твою матір чи татечка. У тебе їх немає. Одна із суперздатностей сироти — ти головна біль для колекторів.
І до кого ж вони навідаються? До твого друга Кларка. Прив’яжуть мене до крісла — насиплять, узятих з холодильника, пів відра охолодженого криптоніту мені в штани, аби яйця спочатку зжалися камінчиками, а потім почали цокатися, немов тільки що вирвані ядра з ізотопу 236-го Урану.
- Все буде добре. Я не збираюся його кидати. Віддам кошти й ні в кого не буде через мене проблем.
- Все було би добре, якби ти не кидав коледж.
- Куди ще відмотаємо ефект метелика, до мого народження?
- Метелика… Черв’яка кусок. Розрубленого навпіл. Голова залишилася з однієї сторони, а тобі дісталася дупа.
Рік відкрив комірку, завалену непотребом, дістав звідти бляшанку газованої води, відчинив з характерним звуком й подав другу.
- Остинь.
Вуста доторкаються до сумнівно чистого металу, по горлянці протікає вода, що ніби наповнена комплексом вітамін та панацеєю від автомобілів зі зламаним кондиціонером.
- Я сказав, що відремонтую його, отже відремонтую.
- Якби вона знала скільки ти вже потратив на цю розвалюху — то вже би від тебе пішла.
- Ти знаєш, що був більш здібний, аніж будь-хто з нашої групи?
- Знаю, саме тому я й пішов від вас, недоумків.
- Все, що могло би врятувати зараз твою башту це хороше страхування, якого в тебе немає. Я схрещуватиму за тебе пальці. Бережи себе.
- І ти.
Коли літак злітав, Кларк спостерігав за ним. Він переживав за свого друга, ймовірно, не менше, аніж за себе. Потім сів за кермо і поїхав геть.
Колеса літака гальмують об асфальт. Гучний звук. Зморщене лице бійця гальмує об покриття підлоги восьмикутника.
- Вставай, суко! — кричить хтось із глядачів. — Я поставив на тебе, трясця його.
- Добре, — каже до Ріка рефері, — підготуйся до наступного бою. Цього разу тобі пощастило.
Піт на волохатих грудях змішаний з незначною кількістю крові. Галас публіки змінюється на тишу нічного міста. Рік вийшов подихати «свіжим» повітрям. Удар, удар, удар. Ухиляння. Відхід. Нормалізування дихання. Раз у раз прокручується в голові тренування зі школи. Починає згадувати свого тренера.
Десяток років до того…
- Завжди буде так боляче? — запитує хлопчик.
- Ти ще молодий. Так добре, як зараз, тобі не буде ніколи, — відповідає старий.
- Звучить обнадійливо.
- А ти уяви, як зараз твоєму противнику.
- Не заздрю. Отож бо й воно.
«Не заздрю». Замах й удар по тіні. Тінь падає. Не галюцинація, а елемент візуалізації.
Коли ти виростаєш й стаєш ніким, то у багатьох для розбиття тиші в запасі є декілька історій про те, як вони в школі приймали участь в змаганнях чи то олімпіаді.
- Як ти ставишся до боксу?
- Я був учасником змагань! В провінції під назвою Курчатія Боба або ж в центрі Бостона. Декілька років або ж десятків тому. Я був ого-го. В батьківському домі на стіні досі висить папірець — тому підтвердження. І медаль. Декілька. Нагороджував сам мер міста. У перерві між проблемою летальності при ДТП на одному з відрізків дороги та справою про нещасний випадок на виробництві через халатність керівництва — він вирішив завітати на наш захід.
Фото зі спортсменами краще впливає на рейтинг та загальну інформаційну репутацію, аніж з місць, де тільки що в людину влетів на швидкості 60 км/год. півторатонний шмат металу. Особливо, якщо це була дитина.
Спалах фотоапарату. Навіть декілька. Розлючені батьки, без факторів стримування, що тягнуть тебе за краватку — ні. Рукопотискання з переможцем змагань — так! Майбутнє нації.
Якщо ж прийти на місце, де на людину впала бетонна плита й розплющила її, а з 206 кісток зробила 2060. Вважай, що твоїй кар’єрі кінець. Одне фото — тисячі сюжетів. А ти стоїш поруч тієї плити й кажеш недолуге, примітивне, але практичне слово «ой», ніби то ти сам тільки що натиснув на якусь червону кнопку, що впустила блок, аби він в повній мірі реалізував свою потенційну кінетичну енергію.
Йдеш по доріжці. Все що тебе оточує — це урбаністичні будівлі та велика кількість дерев, що при осінньому сезоні повністю формує загальний вид оточення. Скільки прибиральників не наймай — не сховати ту осінь, як зиму не сховаєш, забравши частину снігу. Твій наступний крок супроводжується дивним звуком «шмак». Дивишся вниз й бачиш, що ти розчавив хруща. «Ой». Дивишся на годинник й ловиш себе на думці, що через 10 хвилин починається конференція. Прискорюєш темп.
Спорт завжди асоціюється саме з перемогою. Перемоги з успішністю. Успішність з грошима та владою. Й останні — фундаментом піраміди Маслоу — безпекою. Що як не безпека кожного громадянина є ключовою задачею гарного політика? Особливо дітей, з сосками в зубах чи то ні.
Візьмемо для прикладу середньостатистичного Джона, юніора місцевого змагання з боксу, прив’яжемо його гарненько до стовба й в рота дбайливо запхаємо ганчірку — аби не заважав науковому моделюванні ситуації. З іншого сторони в одну з спеціально виділених автівок посадимо манекен для краш-тестів.
До Джона підходить боксер й стає в стійку. В машині заводять мотор. Кисть відводиться назад для замаху. Машина розганяється. Удар. Іще один.
Удар крейдою об дошку. Один паскаль дорівнює тиску, що спричиняє сила 1H, рівномірно розподілена на площу 1 м2.
Багато людей кажуть, що перехід в боксі на великі пухнаті рукавиці це дуже гуманний крок в даному спорті. І яким антигуманним цей спорт не був би, ці люди чорт забирай праві. Чим менша площа, на яку діє сила, тим більший тиск. Голова, направлена на підручник, розглядає фото чотирьох-тонної істоти. «Сімдесяти кілограмова жінка на підборах-шпильках спричиняє на підлогу більший тиск, ніж тритонний слон, що стоїть на чотирьох ногах.»
А потім лише спробуйте сказати, що підкаблучники — це слабаки! По ним кожного дня ніби стадо слонів проїжджають, а вони це все витримують. Вони явно не слабкі фізично. Основна проблема в тому, що вони звикли терпіти. Терпіти подібне відношення до себе протягом років.
Манекен в автомобілі, при зіткненні з стіною, спочатку вдаряється грудьми в тонкий руль, вдавлюючись естетично ідеальною формою кола в його силіконову шкіру. Потім, через те, що не пристебнувся (дурний безвідповідальний манекен!), вилітає з сидіння й вдаряється зовсім невеличкою зоною свого опуклого черепу у відносно плоске скло. Точковий удар.
Джон, хоч і не може нічого сказати, але все одно зриває експеремент. Джоне, ти що не розумієш, що наука, то святе? Твій приклад врятує тисячі, а може й мільйони людей. Не смикайся й не намагайся ухилятися.
Хлопчина отримує прицільний удар по обличчю.
У нього немає бажання порівнювати тиск удару, що розподіляється площею дотику рукавиці до його скул з тим, який припадає на голову його колаборанта-манекена.
Також він не хоче підбирати по результатам тесту лапи якої тварини відповідають по вазі отриманому удару. Він просто дякує, що в далеких 1920-х роках були введені вимоги щодо використання стандартизованих боксерських рукавиць й з посмішкою отримує від мера міста медаль на яскравій пов’язці.
