Є закони прийняті людьми на рівні держави. Окрім них діють ті, які не регулюються нормами права, а вони просто є. Це щось таке, що не потребує пояснення і навіть маленька дитина зрозуміє що до чого. Серед таких є сила обіцянки, усної домовленості та рукостискання.
Ірвін Таненбаум, якого в окрузі називали самим злим євреєм, був по істині найбільш злим пездюком в межах видимого горизонту. Під час домовленостей він ніколи не тиснув руку з іншими людьми, а обходився лише усним окресленням ситуації та написанням розписки.
- Мені конче потрібні ці кошти щоб виїхати з країни. Якщо не дістану їх за декілька днів — мені кінець!
- І як же ти зібрався віддавати борг?
- Як тільки я приїду в…
- Зажди, — перебив Таненбаум, — поки ти ще нікуди не рвонув і стоїш перед мною. Хтось може взяти борг замість тебе?
Ось вам ще декілька фактів про цю чудернацьку особистість: руки він ніколи не тиснув через те, що ненавидів увесь людський рід й подібний жест означав би здійснення обміном якоїсь міри довіри та був би проявом дружелюбності, а як вже писалося вище — це не входило в опис даного чоловіка. Він нікому не вірив на слово, а правильно оформлені розписки ніколи не потрапляли до правоохоронців, бо тих він ненавидів не менш, аніж своїх боржників.
Доручати роботу представникам закону означало для нього двічі переспати з самим собою, використовуючи контрацептиви з крапковою та ребристою поверхнею: перший раз коли дав би своїм боржникам шанс повірити у те, що він ідіот й сподівається вирішувати питання повернення коштів шляхом юриспруденції; й другий раз коли б дійсно контактував з тими, кого не поважав й передавав їм роботу, в компетентність виконання якої він не вірить. Для такого виду збочень він вважав себе ще досить не готовим, тому усім процесом наданням послуг та повернення ресурсів займався особисто.
Й взагалі — сила віри в цього єврея бажала бути кращою. По правді кажучи, насправді він не був євреєм по крові. Також не був антисемітом по поглядам. Не був він і крадієм й ніколи корупціонером, хоча по його великим статкам ніхто з оточуючих не міг не мати сумнівів щодо протилежного. Навіть його власна сім’я думала, що він той ще бандюк. В чомусь вони й були праві, але усі ми знаємо, що Титанік потопила не вершина айсбергу. І якщо вдаватися до метафор й не відволікатися від основної теми розповіді, можна сказати, що його боржники були для нього немов невідомі собаки, а представники закону — людьми, які повторюють раз у раз «цей песик не кусається». Й ця велика зла дитина навіть не знає на кого ображатися більше: на тих, що кусають, чи на тих, які запевняли, що нічого поганого не станеться.
Знаєте… Якби розповідач даної історії був психологом й хотів би пиндючитися цим, то сказав би, що в цього єврея в дитинстві була якась серйозна психологічна травма. І якби Ірвін так часто не контактував з людьми — його також можна було приписати в мізантропи. Хоча, можливо, його худорляве тіло мутувало в щось ще гірше.
Ірвін й сам був не поганим психологом. Дана дисципліна була для нього не що інше, як магія прийняття рішень, в залежності від сприйняття людиною інформації ззовні.
- Ні, замість мене в борг взяти ніхто не зможе.
- Цікаво виходить: через декілька днів тобі може настати гаплик і я буду змушений забути про дані тобі кошти. Але уся трагедія заключається у тому, що я не зможу забути, оскільки це розгризатиме мене зсередини. Коли ти помиратимеш, в останній хвилині агонії не знайдеш в собі думки «о лихо, горе мені, горе, я так і не віддав кошти тому лихварю, що ж тепер з ним буде, чи вистачить йому на харчування й ліки». Ти не подумаєш так, бо зневажаєш мене й думка у тебе скоріше буде наступною: «хех, нехай тепер забирає борг в покійника — гучний сміх — зрозумів жарт? В покійника!
Кажуть, бог забороняє наживатися на бідах і нещастях ближніх. Лихвар і у цьому розумінні суцільне зло. Ти стоїш зараз перед мною і ненавидиш мене усім своїм серцем — бо прийшов до диявола просити помочі. Хоча це не допомога у її чистому прояві, а скоріше надання послуги клієнту, немов відсоток, який накладає на хліб пекар.
Відкрию карти — ти мені теж не подобаєшся, бо хочеш стати винним зовсім незнайомій людині, хочеш аби вона ризикувала і нервувала через тебе. Хочеш забрати у пекаря місячний запас хліба, посилаючись на те, який ти класний хлопець. Може здатися, що в тебе виправдовує уявлення, що ти береш в борг в людини, у якої й так гори золота, тому немає приводу для сорому. Але будь на моєму місці священик із скринею пожертвувань — ти би позичив і в нього, пояснюючи, що ти ходиш на краю провалля й потребуєш допомоги, а будівництво церкви може й почекати.
Потенційний клієнт Таненбаума аж скривився від почутого й уже почав повертати свої стопи аби йти до виходу. Його зупинив гучний скприплячий звук відкриття шухляди, а за ним гуркіт й самої поверхні стола від зваленої на неї пачки грошей.
- Можеш узяти ці кошти.
- А як же ненависть?
- Моя репутація, яка є досі непорушною, побудована на тому, що я даю в борг людям, які схожі на тебе. Усіх їх об’єднує одне — вони стикаються з тим, чого не очікували і їх серця охоплює запал, який навіть опісля пригоди ще довго не покидає тіло. Що саме цікаве — страх спонукає до розвитку. Чим ти плануєш зайнятися, куди так сильно прагнеш потрапити?
- Тим чим і завжди — тренуваннями. Я професійний боєць. Й врешті-решт заплановані двобої. Далеко звідси.
- Який різновид?
- ММА, бої без правил, восьмикутник у всій його величі.
- А ти його король?
- Не завжди.
- У чомусь ми схожі: я теж не люблю правила і чотирьох кутів в житті було завжди мало. Ось тобі шаблон розписки і гроші. Заповнюй, бери і кажи дякую.
- Тут трішки менше, аніж сума, яка обговорювалася по телефону.
- Або береш стільки, або нічого. Відсоток пропорційно прив’язаний до дня повернення боргу. Тому раджу не зволікати.
- Гроші будуть, мій знайомий записав мене на декілька неофіційних боїв в підпіллі.
Таненбаум на це нічого не відповів. Йому не потрібні були ці підтвердження або заспокоєння. Скоріше дане речення було призначене для самого бійця. Лихвар чув дану конструкцію вже не перший раз. Занадто передбачувано.
Чи можна назвати надання позики повноцінною професією, на яку ще й вчитися потрібно — на це у нього була однозначна відповідь — так. Але вчитися не в корупційних навчальних закладах, майстри знань в котрих самі беруть кредити на телевізори та масажери для ніг з вібрацією, а на вулиці, де у деяких людей немає навіть документів для оформлення офіційної позики, що вже говорити про дім, працевлаштування, гарантії.
Люди забули, як це дивитися іншому в очі й розпізнавати брехню. Пов’язли в бюрократії, правилах та законах, які не те що не охоплюють усієї лайняності цього бізнесу, але й затьмарюють людські свідомості. Гроші не пахнуть — стародавня фраза. Ніби немає в них ні запаху, ні моралі, ні честі. Викреслюється передісторія звідки вони з’явилися, ким були дані, як здобуті й на що витрачені. Для лихваря вони були не просто грошима, а згустком енергії того відтінку, якого їм надавала уся історія шляху, починаючи від конвеєру.
Двері зачинилися, Ірвін сидів сам у кімнаті, що була заповнена тишею, або ж яку повністю покинув галас. Як не назви — реальність була неоднозначною. Він тільки що викинув гроші в смітник чи вклав у вигідну послугу?
Боєць Рік, вибігаючи з приміщення, не мав на лиці посмішки. Для нього один вид стресу змінився на інший. Мить подивився на симетрію дверей у коридорі й тихо з засмученням та гіркістю сказав «fuck».
- Так, забереш мене? Добре, чекатиму тебе на вулиці, — вирвана фраза з контексту дзвінка.
Підїхав старий Ford Escort, передню дверцяту відчинили й зайняли вільне пасажирське місце.
- Ну що, Рік, ти готовий? Привіт, — двоє пожали між собою руки.
- Так, пора вирушати.
- Це добре. Не те щоб я тебе виганяв, але моя починає робити мені нерви. Розумієш мене?
Автівка один за одним ковтала на другій передачі лежачі поліцейські й гриміла, ніби то кашляв якийсь дід перед смертю. В салоні було гаряче. Музика з радіо намагалася додати хоча би крихту цукру до настрою, та швидко танула в свідомості через брак позитиву.
- Ти знаєш, усі люблять більше зошити в клітинку, — сказав водій.
- Що?
- Зошити в клітинку — круть. Коса лінія — смокче.
- Згадав школу? — тепер вже сам Рік, наслідуючи поведінку своєї, напевно вже колишньої дівчини, звинувачував товариша в його інфантильності.
- Ти вже пройшов цей етап життя, це зрозуміло. Але коли в тебе будуть діти — тобі все одно доведеться купувати довбані зошити. Й тоді ти побачиш, що у цій ринковій війні перемагає клітинка відносно косої лінії «два до одного» або навіть більше. Та і зараз, якби ти займався чимось більш розумним, аніж гамселив свій мозок об внутрішні стінки черепа — то твій вибір упав би суто на зошити в клітинку. Дорослим людям ті косі лінії взагалі нахрін не здалися. Розумієш?
Друзі переглянулися один між одним.
- Ти йобнувся?
Водій, якого звали Кларк, по іронії долі чи то ні, любив комікси та досі тримав у себе в запиленому боксі під ліжком декілька журналів із «Суперменом». Він засміявся.
- Ти не бачиш можливостей. Клітинка класна своєю багатофункіональністю: тут тобі можна і хрестики-нулики пограти, і морський бій, таблиці без лінійки креслити, функції, ба навіть діаграми росту та падіння біткоїну. Коса ж лінія все що може — це вчити писати курсивом. Таке відчуття, що це золотий стандарт. Але хрін там плавав. У мене є ідея.
- Чекаєш поки я подам знак зацікавленості? — запитав Рік після штучної паузи.
- Зошити «Росомахи»! Та ж коса- лінія, але з додаванням перехресних косих ліній віддзеркалених в інший бік. Для опозиціонерів, що прагнуть писати інвертованим курсивом. Як думаєш, таке можна запатентувати?
- У мене таке враження, ніби це тобі постійно б’ють по голові, а не мені.
Вони заїхали на подвір’я й Кларк заглушив двигун. Обидва вийшли з авто й підійшли до порогу будинку. Власник орендованого помешкання перевірив наявність ключа під килимком і, виявивши, що його там немає — похлопав долонями аби вибити з них бруд та узявся за дверну ручку. Всередині грала музика, що доносилася від телевізора на кухні. Дівчина Кларка готувала щось й коли на неї почали дивитися — перестала облизувати пальці.
- Що? — промовила вона.
- Рік сьогодні їде. Зараз вже буде збирати свої речі.
- Невже?
В повітрі гуляла атмосфера напруги, яку провокувала ця нестерпна жінка. Що вона собі взагалі дозволяє?
Якщо вдивлятися у те, як Рік збирав свої речі, можна було би згадати фразу судді з фільму «Громадський позов» з Джоном Траволтою у головній ролі. Тоді вона зверталася до протагоніста, який, вкладаючи у справедливість судійського процесу, втратив усі свої життєві пожитки: «Людину оцінюють по усім речам, які вона набула за життя. У вас що не залишилося геть нічого?». Ймовірно, в голові Ріка прозвучало таке ж саме запитання. «І це все? — Так, однозначно все. Можна закривати валізу й виходити.»
- Може поїсте, перед тим, як їхати? — дбайливо запропонувала обраниця Кларка, яка в паспорті була підписана, як Мелоді.
- Ні, дякую, — відмовив Рік.
У нього дійсно не було апетиту, на відміну від його товариша.
- Люба, зроби сендвіч й поклади його для Ріка в ланчбокс. От-от він зголодніє. Й пошкодує.
«І це мої проблеми?» — почули би ви в повітрі жіночий голос, якби могли читати думки.
Кларк поклав поруч з нею ланчбокс з малюнком Спанчбоба на верхній кришці.
- Ти віддасиш йому його? Я ж тобі його подарувала на день народження!
«Чудовий подарунок», — посміявся просебе Рік.
- Жовтих шкарпеток з комплекту в дорогу мені не потрібно, — тепер вже в голос засміявся їх давній гість.
Шматки магми вилітають з гирла Везувію й пропалюють лиця та грудну клітину Кларка. Сьогодні, як і вчора, йому не дадуть — хоча й завадою цьому вже не буде не романтичне хропіння волохатої мавпи з перебитою переносицею в особі їх тимчасового співмешканця, що ось уже їде від них.
