Чикаго, готель “Шість левів”
До сходинок поруч будівлі готелю підїхав Форд Ескорт з кольором пофарбування індиго. Двигун був заглушений, проте з авто ніхто не виходив. В середині будівлі, в фоє приймальні одна обслуга до іншої мовила “гляди”.
- Що? — влучне запитання.
- Не що, а куди.
- Добрий ранок, я ще повернуся, — мовив чоловік до людей в білих сорочках, який щойно вийшов з ліфту та прямував до виходу. Його лице виглядало м’яко кажучи жахливо. Й мова йде не про легкий набряк після файного сну, а про реальну жорстоку бійку за тампони в чорну п’ятницю.
Пишні двері відчинилися, пропустили трішки ранкового світла та з приємним звуком удару завмерли зачиненими, як і до цього.
- Так.. покоївка винесла немало пляшок випивки з його кімнати.
- Хто його так?
- Він заселився сюди уже таким. Рік Мортіган. “Турист”.
- Його ніби ногами били.
- Інакше я би й не сказав.
- За що?
- Таких немає за що? Він вчора в нашому казино просадив чимало грошей. Гарне закінчення дня для таких: напитися й обісцятися, очікуючи коли тебе знову відлупцюють за борги.
- Гадаєш його так за борг..?
- Не знаю. Дуже може бути.
- Та ні… За борги так не бють.
1.4 літровий звір знову загримів. Вихлопна труба почала бриніти.
- Привіт, — сказав Рік.
Мовчання.
- Здоров, — відповів Кларк.
Мовчання каченят.
- Дякую, що приїхав…
Мовчання скумбрії.
- Немає за що.
Мовчання паростків пшениці.
- Голодний?
- Перекусив шоколадними членами на заправках.
- Зрозуміло.
- Я всю ніч був в дорозі й не проти трішки поспати. Поки є така можливість.
- Так. звісно.
- Ключі в запаленні.
- Від номеру готелю ось, — Рік передав ключ-карту в руки товариша.
- Ввечері усе почнеться.
- Ввечері усе закінчиться.
Двері форда необережно жбурнув його ж власник. Нестримна злість топиться під вершками втоми й посипається глазур’ю. Рік пересідає на водійське місце і їде звідти.
- Добрий ранок, — Кларк проходить повз обслуги.
- Добрий! Не бажаєте завітати на сніданок? Сьогодні у нас…
- Ні, — різко відмовляє Кларк й зачиняє за собою двері ліфту.
- Ну от… Ще один.
Мовчання ситих.
Дві доби до того. Стретфорд, що в провінції Онтаріо, Канада
На третьому етапі нелегальних боїв без правил було не мало учасників. Шоу тривало, а випивка розливалася. Бій Неандердертальця з Кроманьйонцем. За ним бій Австралопітека та Ардипітека. Ще декілька боїв. Потім перерва. Бій Кеніантропа з Ріком Прямоходячим.
Раніше вони застосовували би палиці з кісток своїх же родичів, аби прохромлювати один одного в поєдинках. Наразі ж у восьмикутникових границях їх свідомості у них є трохи прав, гарантій безпеки, яєць та очей й думка про те, що навіть попри запеклу кров в носі — гроші не будуть пахнути. Коли жорстокість більш красива: коли вона вимушена чи коли організована? Й коли її легше стримувати наостанок?
- Брейк! Брейк! Брейк! — затуляє своїм тілом рефері жертву цієї оргії глядацьких поглядів. Її виносять на руках, аби звільнити місце для наступного сеансу.
- Круто, — віддає свої овації цьому дійству молодий хлопець із залу, пригощаючи свою даму шампанським.
- Жах, — вона спочатку кривиться, але потім посміхається. Не кожен день таке побачиш. Ліпше коли чоловіки б’ють один одного, аніж жінок.
Оговтавшись, Рік приходить до тями й п’є воду. Руки холонуть від зжатих в пальцях пакетів з льодом.
- Ти програв останні два бої. Але до того тричі виграв. Тому свої гроші заробив. Молодець. Маєш тепер пропуск в Чикаго. Приймати участь там тобі в такому вигляді не раджу, але можеш поїхати хоч подивитися, як інші битимуться. Зробиш ставки, розслабишся.
- Я не напружувався, — відповідає Рік, забираючи гроші.
- Аякже, — посміхається банкір, спостерігаючи за відбивною котлетою.
Надворі Рік заходить в будку з телефонним автоматом.
- Алло.
- Це Рік.
- Ти живий?
- Як чуєш.
- Що у тебе?
- Летітиму тепер в Чикаго.
- Я гадав на цьому все.
- Цього не достатньо.
- Ти уб’єш себе. Вона того не варта. Де вона була коли..?
- Прошу тебе…
- Ліпше зупинитися зараз, поки ще не пізно.
- Мені потрібна твоя допомога. Потрібно аби ти був там, де буду я. Й з машиною.
Сьогодні. Проїжджаючи знак “до Чикаго 100 миль”
Авто все їхало, тримаючись поставленого напрямку. Річард прокинувся.
- Повернемося до нашої вчорашньої розмови, — заговорив бізнесмен. — У тебе в руках є компромат на моїх підлеглих. Хоч він і дотичний, але зіграє погану роль для репутації. В цьому вся суть, так?
- Дотичний? — відповів Ірвін.
- Зазвичай коли на підлозі валяються алкоголіки — повз них проходять. Звісно, це може бути розіграш й то виявиться мільйонер, що надасть винагороду доброму самаритянину, що прийде на допомогу. Або можна припустити, що це дійсно найбільш опосередкована людина, якій стало зле. Як то говориться, на його місці міг опинитися твій батько похилого віку, або ти сам в недалекому майбутньому. Але подивимося на реальний порядок речей: місцевих безпритульних зазвичай люди знають в лице або вони мають досить характерний зовнішній вигляд, до якого соціально адаптованій людині ліпше не вдаватися, бо коли ти впадеш на асфальт — повз тебе будуть проходити також.
- Юристів такі аргументи не влаштують. Уся іронія в тому, що ми самі дійшли до того моменту, коли дозволили цьому відбуватися. Слабкість системи оцінюється по її найслабшому компоненту. Яке б місто багате не було — дай мені пройтися по кварталам скупчення злиденних і я скажу на скільки воно розвинене. Дорогі авто, що проектувалися геніальними інженерами не роблять ці міста прогресивними. Тоді ти будеш їхати на такому немов на човні серед пекла. Отже… Люди в подібній обстановці постійно ризикують. По-перше, що не стараються працювати над балансом соціальних прошарків, й отримують на виході зростання криміногенних факторів. По-друге, що стосується й першого, що люди просто проходять повз… своїх сусідів, земляків, пересічних людей чи незнайомців. А це, знаєш, з юридичної точки зору карається. Не надання допомоги.
- Суспільству підтирати тепер шмарклі за кожним, що відстає? Й кожен раз, коли бачиш на дорозі обригане створіння, що по дорозі з пабу загубило свої черевики, піднімати його й нести на процедури?
- Скільки ти в тому вбачаєш пляшок й склянок. Так часто цих людей й оминали. Не за один день.
- Хай там як. Він мертвий і мені на те начхати. І ти це знаєш.
- Знаю.
- Що будемо робити?
- Поки що їхати далі. Як я і обіцяв. Ми будемо квитами.
Підпільний клуб для боїв “Гладіатор”, що в Чикаго
Багато скляних дверцят. Вітрини. Багато світла. Торговий центр наповнений різноманітними людьми. Золото. Срібло. Все як і тисячі років тому. Рік Мортіган знає куди йти.
- Привіт, — звернувся Рік, до хлопця в коридорі кінотеатру.
- Ваш квиток, — з усмішкою відповів контролер, очікуючи щось натомість.
- Ось, — Рік протягнув гральну карту валет масті чирва.
Хлопець поглянув чи йшли відвідувачі позаду клієнта. Нікого не було. Гральну карту акуратно поклав в шкіряний чохол, де окрім того було уже багато різних варіацій червового вальта, що свідчить про приналежність до різних колод.
“Прошу за мною” — прозвучало від персоналу. Й Ріка повели до дверей зали для приватного перегляду фільмів. Увійшовши в середину, Рік побачив звичне полотно, як і у всіх інших кінотеатрах, де він був. Звичні крісла підвищеного комфорту.
Працівник, скористався магнітною карткою й перед ним відчинилися двері з надписом “для персоналу”. Рік зайшов туди. Сходи вели вниз. Спочатку темний перехід, що стосується освітлення, ніби входиш в погріб, потім, пройшовши далі, все знову променить. Й знову люди.
- На кого ставите? — звернувся чоловік, що приймав гроші від усіх, що хотіли виграти.
- На себе.
- Он як, — з певною прихованою іронією відрізав чолов’яга.
- Ви є в списку? Скільки у Вас?
- В списку допущених є. В списку тих, що прийматимуть участь — зараз буду. Дві тисячі.
На нього подилися з ще більшим внутрішнім гумором. Оскільки це було по їх міркам не багато. Майже ніщо. Та гроші — є гроші. “Ставка прийнята”.
