Було це насправді чи це лише вигадки, але я вам розповім цю історію, а вірити вам чи ні, це вже діло кожного. Я був тоді ще молодим студентом, саме наближувалися літні канікули й поставав вибір практики. Тоді я багато читав й намагався приділити цьому максимум часу, тому попросився піти на літній термін у бібліотеку університету.
Тодішній бібліотекар проводив мені короткий екскурс того, які книги слід буде пересортувати, а до яких ні в якому разі доторкатися не можна, бо це уже зробив він. Тисячі книг, до яких є доступ, але немає сили волі людям їх брати. З деяких кутків доводилося виймати павутиння. Була у нас в бібліотеці навіть велика шафа з фільмами на відеокасетах, які кожен міг узяти, але ніхто не брав. Серед них були «Володар Перстнів», «Гаррі Поттер» та інші чудернацькі стрічки в красивих картонних та пластикових коробках. По правді кажучи, я довго перед ними стояв, але теж узяти не міг — таких пристроїв для відтворення давно вже немає в побуті.
Відвідувачами бібліотеки (так вони звісно ж були!), був знайдений хлопець повішений між шафами на старовинній люстрі, яка на вигляд ледве втрималася, аби не обірватися. І все це на моїй практиці. Приїхали поліцейські. Офіцер почав усіх допитувати, черга доходила до мене. Тим часом повідомили ректора, який одразу ж почав готувати текст для промови, яка висвітлить навчальний заклад як спільноту, що переживає неабияку скорботу.
То був звичайний хлопець. Напевно так би я сказав про кожного на його місці, звичайний хлопець, чим нас ще можна охарактеризувати. Звичайні батьки готували його до звичайного життя. Ті батьки, про номер яких тільки що довідався один із полісменів. Дзвінок. Цікава в нас етика, розмови поділяються на ті що можна вести по телефону, й ті що краще озвучити віч-на-віч. Цікаво для кого це краще? Недосвідчений полісмен промовляє факт по телефону, цим самим додає для себе ще одну проблему в написанні майбутнього рапорту.
Мимоволі уявляю собі запитання офіцера «з ким останнім він розмовляв?». Зі мною звісно ж. Привітання, пред’явлення картки читача з двома простроченими книгами, порада від мене повернути їх, (до того як він поїде на якийсь дешевий курорт відпочивати на морі). Гадаю, він тоді не особливо вникав у мої слова. Лише запитав де в бібліотеці можна знайти «Свідка обвинувачення», обернувся й пішов до зазначених мною вказівок.
Книга лежала не в тому місці, де він ще десятки хвилин назад висів. Для себе він обрав далекий куток, де його буде не чутно. Оглядаючи спостережливість полісменів йду до книги. Беру її в руки і відкриваю. Обережно загинаю купу сторінок, які починають мерехтіти в мене перед очима. Зупиняюся на знахідці. Між сторінками був зажатий пом’ятий незграбними руками лист паперу. На ньому не багатослівне повідомлення «Дорога Одрі, коли таке твоє бажання, то я піду, але шлях без тебе буде коротким». Дорога Одрі – так само називала її моя мати.
Ще змалечку мале дівчисько стріляло поглядом, щоби потім натренувавшись звалювати з ніг дорослих чоловіків. Ці ігри вона проводила навіть зі своїм старшим братом. Якби я не був навчений про поняття табу, то був би автором такого ж листа, з емоціями залишеного в книзі. Папір був зжмаканий мною і покладений у кишеню.
Ніякого сімейного захисту тут не було. І про авторитет я не думав. Покривати когось було не моїм бажанням. Нікому не поясниш того, що хлопець сам винен у своєму фатальному пустому мисленні, байдуже що було до того. Насправді це була звичайна дівчина, яких безліч. Те що він переконав себе в протилежному – це злочин явно не її. Уявляю людей із смолоскипами і вилами під своїм будинком. Вони голосять «На вогнище її, спалімо відьму!». Не від почуття любові до неї чи відданості, а з простим розумінням банальності щодо слабкого характеру жертви випадку…
— Про яку книгу він запитувався у вас?
— Пригоди Тома Сойєра, сер.
… чиню я наступним чином.
