Звуки та голоси пробивалися разом із приходом у свідомість. Комфортна горизонталь тіла на ліжку, без Ньютонових яблук та падінь — кожна точка тіла, дотична до постілі, відчуває мʼяку сталість. На рівні моїх очей була тісно натягнута велика пов’язка з відчутною скруткою на потилиці. На тілі була лише білизна, довгі панчохи, ремені на руках та ногах. В роті округлий кляп з дірочками, через які можна було ліпше дихати. Слова збиралися в словосполучення, які долинали від різних чоловіків. Різний тембр дозволяв кожного з них відокремити й порахувати. Двоє розмовляють між собою, потім до них приєднується третій. Трішки далі ще двоє. В кімнаті тепло. Їх лайка та сміх не є приємними, але до всього можна звикнути, або, ліпше висловлюючись, перечекати момент. Гучний звук вибуху й лише потім моє тіло здригається від холодної вологи, що потрапляє на тіло. Вони відкоркували шампанське й поспіхом почали розливати по келихам.
— Де Тоні? — запитує чоловік поруч. — Усі мають його чекати, гадаю обійдеться.
По звукам той же промовець підходить до мене й проводить тильною стороною своїх пальців по внутрішній частині моєї гомілки поруч зі стопою. Щодуху смикаю ногу до себе, проте ремінь, прив’язаний ланцюгом, не пускає. Чоловік міцно охоплює нижню частину гомілки рукою, прижимаючи її до ліжка, цим самим не лише показуючи відсутність можливості рухатися, але й зауважує на свій контроль, який не потрібно зневажати. Намагаюся видати ротом якісь звуки, щоби мені надали можливості заговорити, але ніхто цього не хоче. В кімнату натомість заходить ще одна людина.
— А ось де ти. Ми вже мали почати без тебе.
— Чорта з два! — весело промовив, ймовірно, чоловік по імені Тоні.
Звуки кришталю та ковтків.
— З Вашого дозволу, зачитаю ще раз записку: «Любі друзі, ви були запрошені мною в даний номер готелю щоби відпочити». Автор себе не називає. Скромняга. «Для того щоб ваш подарунок, а саме кролик в мереживних трусиках, не втік після того, як прокинеться, раджу вам прив’язати його, як вам заманеться, адже тваринка полохлива. Подейкують, що із добре зачиненими дверима, стіни даного закладу славляться своєю хорошою шумоізоляцією. Розважайтеся». Ви чули, панове? Розважайтеся!
Хтось із них зробив ляпас по моїй сідниці збоку. Рефлекторно скрикнула. Почали один за одним сміятися. Їм стало весело.
— Скинь їй пов’язку.
— Але ж вона побачить наші лиця.
— Твою огидну фізіономію й так знає пів міста, чомусь раніше тебе це не гнітило.
Реготять.
— Це послання для усіх інших, вона буде жити з цим. Так, ми дозволимо їй жити. Ти рада, крихітко?
Припіднімають мою голову, скидають пов’язку. Спочатку світло сліпить, потім я починаю їх усіх бачити.
— Гріх запитуватися, але хтось знає цього добродія? — розмита постать показує пальцем на записку.
— Ні, проте організаторські здібності у нього на висоті. Пам’ятаєте ту сучку, яка наважилася шантажувати нас?
“Жодної волосини не повинно було упасти з її голови” — конверти із таким надписом почали приходити кожному з нас. Тижнями, місяцями. Й потім, зробивши з нас довбаних чайників-свистунів, які ніхто не поспішав знімати з обігріву — з нас почали вимагати круглу суму коштів, як плату за мовчання. Тоді коли ми не могли знайти її, шукаючи по усьому місту, він це зробив самотужки.
Надайте їй урок, й компенсуйте кількісну втрату своїх проституток. За нею ніхто не прийде. Пігулки проти запліднення вже давно у ній, тому не обмежуйте себе. А от снодійне… невдовзі перестане діяти, тому те уже на Ваш розсуд.
— І ось ми тут?
— Саме так, як би це дивно не було. Ми послали Рассела на розвідку сюди, й потім він зняв з тіла цього кролика записку, — рука промовця опустилася на моє стегно, — закріпив ніжки щоб не втекла й покликав нас усіх. Хоча, тебе, Тоні, ми брати не хотіли.
— Пішов ти!
— Не знаю як ви, а я вже не можу чекати. День видався важким.
Ліжко прогнулося під вагою ще однієї людини.
— У тебе красиві блакитні очі, — мовив чоловік, що дивився на мене, й через мить міцно охопив рукою шию. — Я був з перших, хто приїхав, й спостерігав, як солодко ти спала, хотілося пробудити тебе раніше часу, але тоді мене би не правильно зрозуміли мої товариші. Сподіваюсь, ти не ображена тим, що примусив тебе чекати.
Іншою своєю рукою почав стягувати нижню білизну вниз, спочатку повільно з одного боку, потім не бережно посередині, повністю оголивши чутливу поверхню тендітного органу первинної статевої ознаки принцес. Через одягнутий кляп по щоці стікала слина. Він витер її своєю долонею, й опустив вниз, змастивши мої ж геніталії.
— Мені подобається, що ти не кричиш, як твоя подруга, коли ми її вчили. Це знаєш, відволікає, не дає сконцентруватися. У вас обох дуже красиві очі.
Він почав водити пенісом по клітору. А я натомість головою по сторонам, змальовуючи невербальну відповідь «ні».
— Твою подругу ризикнув трахати без резинки лише Кольт. Але ти, бачу, хороша дівчинка. Нам така, дійсно, знадобиться.
Секс без кохання. Як я могла дійти до такого? Часто запитуються у пориві емоцій жінки. Але я досі не належу до них. Коли тебе ґвалтують, ти не думаєш про секс та компонування з коханням взагалі. Ніколи про це навіть не замислювалася, й зараз на те потреби не було. Його задоволене обличчя тяжіло наді мною. Сприйняття того, як зараз боляче мені, перекривало усвідомлення, як було боляче сотням жінок до мене.
Він занадто довго чекав й закінчив занадто швидко. Зжавши мої щічки по бокам, сказав, що ще повернеться.
— Давайте, хлопці. Я поки відпочину… від неї. Дуже пані втомлює.
За ним був наступний, що стояв у черзі роздачі волонтерської благодійної допомоги спраглим до незнайомих кицьок. Йому подобалося робити легкі ляпаси по моєму обличчю. Щоразу він намагався розгледіти мої мімічні мікрореакції на його зневажливі та надокучливі тригери. Я вже стикалася із сподіваннями таких єбанатів раніше, тому трималася дисципліновано і не задовільняла його споглядання, результуючи його старання, як недієздатні. Здавалося, якби не було поруч його друзів, то бив би набагато сильніше. Натомість, чи то у ньому прокинувся джентльмен, й йому було не по собі перед іншими вельможами, чи то він просто не хотів пошкодити майбутній товар. Цей молодик смакував процес сповна, не поспішаючи, пронизував мою невинність так довго, поки на нього не почали кричати інші. Вийняв свій член з мене й продовжив гратися сам із собою, поки замість нього на мене не ліг інший.
- Не гальмуйте конвеєр, панове. Прутні вчасно потрібно замінювати — а то ще сточаться! — знову жартують, знову “сточуючи” скоріше свої спроби подачі гострих жартів у примітивні та тупі.
Колись в медичному університеті мої одногрупники часто промовляли в своїх анекдотах словосполучення «а потім її пустили по кругу». Невже вони не далеко втекли від цих тварин, що зараз задовольняли свої ненаситні бажання за допомогою мене? Ніколи не знаєш, яка людина знаходиться поруч тебе. Гарантій немає.
— Я хочу щоби вона мені відсмоктала.
— Дурень. Хочеш бути не лише без мозку, але залишитись ще й без половини свого й так короткого члена?
Цього разу жарт вдався, принаймні, від себе промовця за нього подумки хвалю. У нього справді був не великий. Усі реготали. Куди ж йому направити тепер свій гнів, як не на мене.
— Відкріпіть ремені, їй вже набридло лежати на спині.
У чомусь він був правий, мені набридло було бачити їх жалюгідні лиця під час їх примітивних чоловічих оргазмів, що зводилися до суто надрюкування свого піструна, закочування очей та приймання в їх пустомізкі годівниці порцій природного наркотику. Ліпше вже було дивитися на стіну.
— Хтось вже тут був, чи я перший? — брюнет адресував запитання мені, намагаючись вставити свій палець в мій напружений задній прохід. — Хай там як, але ти мене запам’ятаєш.
«Ти мене теж» промайнуло в моїй голові, яку тоді ж підняли, узявшись за волосся, натягнули назад.
Довго тикаючи пальцем, розмащуючи слиною, та ледве вставши член, у нього нарешті вдалося увійти в мене повністю. На той момент вже втратився лік часу й організм знесилився, коліна та руки, на які я опиралася, підкошувалися. Він неабияк задоволено стискав мої сідниці по бокам й “натягував”, допоки не прискорився і не кінчив. Було закономірно, що інші забажали повторити те ж саме. Моментами, коли я мимоволі стискала свої м’язи, робила їм лише приємніше. Міцний горішок у мені дав тріщину і я однією потужною хвилею заплакала. Прорив греблі Гувера. Сигнальні вогні на усіх панелях моніторингу. Невідворотність та протікання події векторним шляхом “від” і “до”, із музичним супроводом барабанів, якими для їх стегон стали мої сідниці. Їх це завело ще більше. Плач лише посилювався.
Герої давали собі відпочивати. Мені ж не робили ніяких поступок, змушуючи залишатися мокрою в своєму поту, в перемішку з іншими фрагментами різних ДНК. З додаванням до загального рецепту побиття вже чітко червоних сідниць, розкуйовдженого волосся, синців та потертостей на лопатках та позаду тазу, від подвійної ваги, що постійно змушувала ковзати мене вздовж ліжка. Я була знесилена, але всередині мене нагніталася енергія. Перегорнувши своє використане тіло, я трішки відповзла, спершись на м’яку спинку ліжка.
Чоловіки сиділи на кріслах, лежали боком на ліжку, підлозі та просто падали від втоми. Хоча не лише від неї. Для себе я вибирала снодійне моментальної дії, для них поступової.
- Ця сука отруїла нас! — заплітаючи своїм язиком, ніби використовуючи техніку пʼяного майстра, почав наближуватися до мене один хвалько, хитаючись в сторони.
Гарний удар ногою йому між хибних ребер, припаркував молодика на підлозі поруч із шикарним ліжком, на якому я продовжувала лежати.
Ще декілька місяців тому я й не підозрювала, в яку халепу потрапила моя менша сестра. «Лікарем у державній лікарні багато не заробиш, а це легкі гроші» зізнавалася вона мені, стаючи перші рази на шлях проституції. Вона бачила, як я працюю з реагентами та не уявляла собі такого ж майбутнього. Навчаючись на тому ж факультеті, що і я колись, вона не хотіла перетворитися, або ж взагалі бути схожою на свою старшу сестру, з якою завжди були різнобіжності. Розповісти про подібне батькам — це зробити ще більшу зраду по відношенню до неї, тому я замовчувала про її підробітки, що на перших етапах були ще більш-менш безпечними та приватними.
Реальна хуйня почалася, коли вона зв’язалася з місцевим елітним борделем, яким заправляло міське злочинне угруповання. Воно мало під собою не лише усіх проституток, але й поліцію. Такий собі кіношний стандарт, заснований на реаліях.
Проживаючи разом із сестрою в одному помешканні, я завжди знала, що наражаю себе на долю неприємностей та небезпек. Із нею так точно. Коли ми обидві переїхали від батьків, але не розділилися одна від одної — самоконтролю у ній стало ще менше. Я брала на себе відповідальність розділяти її помилки. Зокрема, це була уже моя особиста хиба.
Її шкіра почала змінювати колір — жовтий контраст ніколи не був у моді. Почала скаржитися на біль у животі. Таблетки на деякий час дозволили аби надокучаюча напруга нутрощів облишила її. Але та біль сама по собі не була її ворогом. Підлога грюкнула, сестра знесилено упала — елементарну фізику обійти стороною виявилося важче, аніж органічну хімію, що пропонувалася до обовʼязкового вивчення студентам.
Надворі 1982 рік. Стою у передпокої місцевої лікарні. Після здачі аналізів у моєї сестри в крові виявляють білок HBsAg – це хрінь, що знаходиться на поверхні вірусу гепатиту B. Не відходячи від каси: у мене теж виявляють цю приблуду. Аплодисменти. Хтось гарно поїбався. І ось чому не варто ділити з кимось ванну кімнату та засоби особистої гігієни. Трясця. Маркер у наших венах свідчить про активне розмноження вірусу. Самостійно між собою вони не шпехаються, як то роблять хлопчики з дівчатками. Натомість, використовують клітини-хазяїна, у нашому випадку з гепатитом В — це відбувається у клітинах печінки. Тримаюся за праву частину свого живота, наче нічого не шевелиться — проте наразі це суцільний бордель для навіть не істот, адже віруси не є клітинними організмами, а лише містять генетичний матеріал ДНК та РНК. Грань між живим та не живим. Це інформація і вона набирає фізичної форми. Немов розкидані з літака буклетики пропагандистів, розбещення поширюється від ядра однієї клітини до іншої. Клітини не виконують своїх задач належним чином — догана! Печінка потроху починає запалюватися, оскільки імунна система починає нападати на заражені клітини.
Пояснюю своїй сестрі, що у нас є дві новини, запитую її з якої почати. Отже, починаємо з хорошої: вакцина від даної болячки, яку наші тіла підчепили, уже рік як винайдена мікробіологом Морісом Хіллеманом. Погана: для уже інфікованих людей вона не принесе жодної користі.
Бути без надії це визначеність. Усвідомлювати, що надія існує, проте саме ти не підпадаєш під “акцію” це також визначеність, проте ще більш разюча, оскільки якщо не отримує ніхто — тоді це стан комфорту. Коли ж ті, які ніяк пальця до цього не приклали, але просто опинилися в слушний час та підходящому місці мають можливість отримати те, що тобі уже ніколи не дістанеться — ось це реальний провал.
-
- Винайшли вакцину, можливо, винайдуть і лікування, — кажу сестрі.
- Що кажуть лікарі? — запитує вона.
- Багато залежить від імунної системи. Наразі це не лікується… Є ризик того, що вона перейде в хронічну форму та спричинить розвиток гепатоцелюлярної карциноми.
- Це рак?
- Так, це рак печінки, — промовляю, ніби проголошуючи нам обом вирок, та, сподіваючись, що хтось із зали присяжних все ж розповість усім решті, які ми чудові люди і нас все ж виправдають.
Минуло декілька днів. Дзвінки її сутинерів залишалися без відповіді. У вагінальних комерсантів накопичувалося невдоволення і їх візити стали супроводжувалися гучним грюканням дверей. Коли їм усе ж вдалося змотивувати нас відчинити, то при короткій розмові та візуальному підтвердженню вигляду хворої, ці два недоумка переглянулися між собою й потихеньку вийшли з квартири. Два піджатих хвости почимчикували звітувати перед босом.
-
- А де та білявка? — час від часу лунають запитання в будинку гімнастики та хорового мистецтва.
- Переїхала в інше місто, — шаблонна відповідіть для усіх допитливих.
Невдоволені клієнти сідали в свої авто, трахнувши когось іншого. Від їх жборхання на сидіння, корпус авто розхитувався й слідом хиталася підвішений флакон з ароматизатором. Запах ще більше поширювався по авто. Вони ще раз виходили на вулицю, аби покурити. Ще раз всідалися й розхитували синстетичні пахощі. Вдихали запах свого життя й потроху забували про блондинку, яку їм довелося проміняти на руду та брюнетку. Не так уже й погано і без того. У нас в кімнаті були відчинені вікна, знадвору линув міський шум та помірний запах звичайного повітря, не занадто чистого, не занадто брудного. Не значні потоки повітря розхитували тіло сестри. Вона позбавила себе можливості дихати. Я стою та сприймаю запах смерті. Тіло досі гойдається у мене в голові.
-
- Що кажуть слідчі? — запитала би вона мене, якби була поруч.
- Справа розглядається, як самогубство. Але є і синці на руках, що свідчать про ознаки супротиву, — відповідає один фахівець.
- Супротиву? Знаєш ким вона працювала? Хвойдою. Це її робочі синці, — відповідає ще один спеціаліст.
Пауза. Намагаюся оговтатися. Декілька крутих хлопців уже попадали від знемоги. Один, розуміючи, що їх отруїли винцем — нападає на мене. Антилопа бʼє ніжкою — рветься сценічна мотузка, до якої кріпився ремінь, що охоплював мою гомілку. Всюди обман. І як тепер довіряти людям?
За три години до того. Десь на американській вулиці.
“Алло, я знайшов цю суку…” — значний шум міських доріг заважав, проте посил був зрозумілий, хтось знайшов “ту суку”.
В телефонній будці стояв незнайомий мужик, якому довелося ворухати показчик свого денного матюкометру за легкі гроші.
“Я дам тобі пів сотні вічно зелених, потрібно сказати по телефону два речення”, — прошу чоловіка, який радо погодиться, оскільки сигарети самі себе не викурять й випивка сама себе не випʼє.
“Яку ще суку? Джоні це ти? Ніхуя не чути”, — кричить хтось з іншої сторони слухавки.
“Я знайшов її. Готель на Опен Роуд 32. Номер… Більше ніяких довбаних конвертів із волоссям! Вона така ж шльондра!” — готово, 50 доларів зароблені, слухавка кладеться.
- Жіночко, щось Ви таке придумали. У вас точно не буде через це проблем? — запитує незнайомець.
- Не переживайте, — заспокоюю його, — ми самі створюємо собі проблеми, аби легко ставати щасливими, позбавляючись від них.
Перший лист був залишений поруч з їх офісом. “Закриття такого прекрасного борделю — це занадто велика втрата для міста”.
Потім почала підкладати клаптики паперу із коротким формулюванням щодо того, що жодна волосина на голові моєї дорогої сестри не повинна була упасти. Натомість я знайшла її повішеною. Вона любила життя. Я не повірила в те, що це було її власне рішення. Їй допомогли. І якщо поліція не в змозі з цим розібратися. Що ж.
Власникам закладу не було вигідно, аби про них розповсюджували чутки, що тепер їх палаци це насправді розсадники нової хвороби. А сестра при цьому працювати уже ніколи би не повернулася, а лише слугувала би ходячою рекламою. Білявий банер розсікає по місту із величезними літерами “гепатит B — стій на ногах рівно, бо відʼїбе”.
Минув рік. Я не вживала алкоголь й берегла себе.
Стати жертвою свідомо: що за дебільний сюжет? Згодна. Але я не професійна убивця, лише початківець. Для мене це було особисте, не бажаючи аби через емоції постраждав хтось невинний — я мала бути впевнена у кожному з них. Невинних у тій кімнаті не було. Кожен песюн отримав своє.
Коли я лежала того дня на спині… й мене хотіли відлупцювати. Я їх не виню. Є битви чесні. Є не дуже. Наостанок існують поєдинки мерзенні, що в публіки не викликають овацій. Вдаватися до отрут — це давній жіночий прийом, аби компенсувати перевагу по мʼязам. Проте, алло! Опинись на моєму місці чоловік — побачила би як би він їх усіх розкидав. Скажу, як майбутній лікар, міцний сон ще нікому не шкодив. Подумки я досі там. В усьому тому бруді. Дивлюся на усі ті спогади, як на немитий посуд після жирної їжі дивиться той, що переїв. Бачу як мене хочуть побити. Знищити. Й знову і знову підмигую долі. Якби вони більше часу проводили в спортзалах, а не в блядушниках, то знали би, що повалений опонент — це ще не привід пити за перемогу. У єдиноборствах це називається партером. Боєць, якого похитнули та з тріском упав, робить наступний крок — щедро запрошує до себе.
