Аманда Кембл

Вітаємо вас у найквітучішому місті Королівства Великої Британії, Шеффілд зустрічає вас своїми дружніми обіймами, дорогі гості та жителі, що приїхали на батьківщину. Тільки цього тижня, тільки у нас відбудеться музичний фестиваль в честь надання Шеффілду статуса міста. Звуки гучномовців щоразу перебивали вуличні музиканти, що приїхали сюди звідусіль.

Том Вілоу вийшов з потягу й попрямував вздовж вулиці, що вела подалі від метушні. Перевівши подих, він найняв кеб й поїхав по зазначеній на листівці адресі.

«Оголошується набір партнера для танцю чоловічої статі. Вік старше двох з половиною десятків років. З собою мати ошатний одяг, в якому й будете танцювати з леді Олівією Кембл, у тому разі, якщо вас виберуть. Проживання в гостьовому будинку на території маєтку й хороша оплата гарантується. Дана листівка розіслана за рекомендаціями вашого викладача танцю з Біллендського коледжу. До кінця поточного місяця прибудьте в відтепер місто Шеффілд, на вулицю Апвел, маєток Кембелів.»

Водій кебу узяв плату й допоміг Тому зняти одну валізу середнього розміру. Він стояв перед, без перебільшень, величезними металевими воротами з загостреними наконечниками. По саду, який вів алеєю до будинку, ходили садівники та робочі, які ремонтували й прикрашали все довкола.

• Ви до кого? — промовив раптово воротар.
• Я партнер для танцю, — хлопець передав листівку через решітку.
• Партнер для танцю. Набралося ж вас танцюристів! — зареготав сторож, відчиняючи вхід у маєток.

Й справді, коли його провели до гостьового будинку, він застав ще більший переполох ніж творився надворі. Там було близько двадцяти чоловік, які вбивали час як могли: декілька завзятих гравців у карти, декілька базік, газетний читака, курець біля вікна, решта відпочивали в кімнатах. Усі вони очікували на розгляд їхніх кандидатур. Віком вони були здебільшого від тридцяти до сорока років. Як виявилося пізніше, більшість місцеві, деякі приїхали здалеку. Навіть якщо їх не виберуть, вони завітали в місто не дарма, вони стануть очевидцями дечого грандіозного.

Поки вас не виберуть, виходити за територію не можна було, такими були правила наймача. Не личить подібній оселі, щоби з неї виходили й заходили, як через прохідний двір. Харчували усіх добре, приходили дві служниці й приносили разом із помічниками повні каструлі та підноси їжі.

Минуло два дні й Том не уявляв собі як хтось зміг витримати більше. Приїхав ще один танцюрист й прихопив з собою вчорашню газету Дейлі Телеграф. Звичайно ж кожен захотів її прочитати, так як, робити було нічого. В газеті йшлося про запрошення у різні заклади, про відомих людей, які завітають до міста, про кінні перегони, що проводитимуться близько вечора в день святкування, про короткі факти з історії Шеффілду від заснування до теперішнього 1893 року.

І от настав той день, коли усіх їх запросили до вітальні самого маєтку. Двадцять два чоловіки стояли і сиділи, поки до них не вийшла леді Олівія Кембл, та фактичний наймач Генрі Еммет, що був помічником її чоловіка.

• Один із вас буде вибраний для прийдешнього святкування. Він повинен буде навчити леді Кембл своєму стилю й потім танцювати з нею. Як вас звати? — запитався помічник випадково вибравши першого.
• Теодор Дуглас з Ноттінгему.
• Й ви прибули звідти?
• Так, для мене честь допомогти лорду Кембелу.
• Який у вас практичний досвід?
• Я часто буваю на балах й для мене це не в новинку. У свій час навчив танцювати дружину й тепер у мене кружляють дві прекрасних доньки.
• А ви? — підійшов до наступного містер Еммет.
• Адам Пекард. Я місцевий, працюю на взуттєвій фабриці Кодінгтона. Коли був молодшим, займався танцями.
• Містер Пекард, не змушуйте робити вам компліменти, ви прекрасно виглядаєте. Скільки вам зараз?
• Тридцять чотири. Кожен рік смакується по різному. Але до танців апетит не згасає ні на мить.

Кожен з них по черзі спілкувався з Генрі Емметом, леді Олівія при цьому сиділа осторонь й спостерігала, інколи відводячи погляд від нудьги. Вона була володаркою світлого волосся й рідкої земної вроди. Добра половина присутніх були заручені, але навіть вони ковтали потоки своєї слини. Дочка покійного маркіза, двадцяти трьох років від дня свого багатообіцяючого народження, викликала у всіх двояку думку. Прізвище її чоловіка немов сталевий панцир оковувало її тендітне тіло, про яке навіть подумки не міг думати хто небудь з оточуючих.

• Вам буде дано рівно по п’ять хвилин, кожному. Спробуйте потанцювати з леді. Після чого вона й прийме рішення.

В окрему замкнену кімнату по черзі заходили чоловіки й демонстрували свій шарм. Через годину зайшов Том. Узяв її за руку та почав задавати ритм.

• Я не буду сильно поспішати. Ви, стомлені. Нас так багато, а ви одна.
• Не хвилюйтесь, інколи корисно вижати із себе більше ніж зазвичай, — посміхнулася, й прискорила сповільнений Томом темп Олівія.
• Вибачте за безцеремонність, але гадаю у тому разі якщо мені не судиться з вами танцювати, я так і не дізнаюся. Чому з вами танцюватиме один із нас, а не ваш чоловік?

Вона відвела погляд на підлогу, пропускаючи через себе спогади, за мить підвела погляд до юнака й з сердечною посмішкою відповіла йому «завтра вам неодмінно скажу».

Місяць тому.

• Люба, нам з тобою варто поговорити, — зайшов у передпокій Вільям Кембл, й скидаючи з себе одяг прямував до своєї жінки.
• Про політику? — скептично до його пропозиції, відмовила вона.
• Майже. Через місяць Британський монарх надасть Шеффілду право бути містом. Про це майже ніхто не знає. Так от, нам доведеться бути з поважними людьми на фестивалі. Ти знаєш про мою травму від кулі на нозі, а я не хочу щоб ти весь вечір просиділа, або щоб з тобою вів танок хтось з цих політиканів, які разом із статками подвоїли свої підборіддя. Тому я даю тобі можливість самій обрати з мною запропонованих варіантів. Десять чоловіків на вибір тобі буде достатньо?
• Двадцять, — Вільям глянув на неї скоса, почувши, — й щоб там були не тільки старі пердуни. І не тільки твої знайомі. Вони мені вже остогидли.

Вільям пристрасно узяв її своєю рукою за обличчя й легко поводив у різні сторони.

• Люба, не усі мої знайомі старі, й не усі з старих пердуни.

Вони вже були у спальні й він кинув її на простору постіль. Вони домовилися.

Тепер.

• Том Вілоу, люба. Генрі сьогодні вранці сказав мені що ти вибрала його. Наймолодшого з усіх. Ти це все навмисно. Ти розриваєш мені серце.
• Ти сам надав мені цей вибір, не роби тепер мене винною. Підсунув мені одружених, які б мали танцювати в такий день із своїми коханими. А тепер вкотре кидаєш по мені своїми ревнощами. Так от знай, що я вибрала Тома Вілоу, й це не через те, що він наймолодший серед них, а через його уважність у танці.

Генрі Еммет, який чекав на свого господаря у сусідній кімнаті, це чув й промовив до нього, коли вони вже йшли надворі.

• Вам не здається, що ви забагато дозволяєте леді Олівії?
• Я не дозволяю більше, ніж вважаю за потрібне.

Будинок для гостей став пустим не одразу, багато хто переїхав до місцевого готелю за рахунок лорда Кембела. Інші ж пороз`їжджалися по домівкам. Кожен отримав маленький символічний подарунок у вигляді того, що зможе колись звернутися по допомогу до лорда Кембела. Подейкують що цінність такого подарунку не можна виміряти у грошах, коли потреба його відкрити дійсно виникає.

З того самого ранку, до дня святкування залишалося повних п’ять діб, які леді Олівія проводила здебільшого з Томом Вілоу. День перший минав довго. Тіло жінки, що досі проводила час у більш малорухомому виді, тепер описувало носочками своїх тонких, але міцних ніжок, кола по підлозі годинами безперервно.

Для неї це була чергова гра. Вона була вольовою, але не настільки щоб це кидалося в очі. Не падаючи від знемоги перед таким випробовуванням, вона доводила собі, що вона молода і сильна, а молодою вона була дійсно. Її чоловік був старший за неї на дев’ятнадцять років, а Том всього на три. Коли вона змагалася тілом із Вільямом, у неї здавалося б була фора. Тут вона її позбувалася.

Подібні вольові жінки часто хочуть щоби їм самим давали фору, бо якою б жінка не була, їй приємно знати, що чоловік вважає себе фаворитом у всьому до чого прикладає свою руку.

І от рука Тома лягла на прогнуту поясницю Олівії, під сукнею в ложбині якої стікав піт. Було мокрим і її чоло і шия, і ключиці, що виділялася на тлі худого тіла. Сухими були лише вуста, які вона змочила ковтками заслуженої в кінці тренування води.

День другий. Вона все ще була далека від ідеалу, але потенціал був великим. До того вона взагалі майже не танцювала, тому коли в неї це виходило все краще і краще, вона сама не могла собі натішитися. Музика, що програвалася з пластинки, допомагала їй повністю відчути атмосферу свята. 

День третій. Вони вже вивчили декілька стилів й залишалося лише відтренувати їх. Чим майстернішою вона ставала, тим з меншими силами закінчувала день. Повертаючись до дружини, чоловік заставав її вже у сні. 

День четвертий. Так як викладач та старанна учениця цілком вписувалися в графік, більшість часу вони вже розмовляли й все менше танцювали. Олівія запитувала Тома про його дитинство та батьків, й він відповідав, що вони проживають в Дербі, мати викладає музику, а батько вчитель математики. Вона відтворювала спогади про свого батька й описала матір, з якою вже давно не бачилася. Її хвилинний смуток розвіювався, коли Том згадував свої невдачі при навчанні в коледжі. Більшість часу вони були усміхнені. Вона говорила, що теж хотіла десь вчитися, але її батьки часто переїжджали, тому вона не мала такої можливості. Хоча не облишена увагою свого чоловіка, з нею все ж постійно займалися різні просвітителі. Вона була досить обізнаною, щоби тягатися з супутницями друзів та знайомих чоловіка. При розмові вона контролювала свою поставу, руки та міміку. Це не міг не помічати Том, він був захоплений нею. Олівія ж поділилася з ним, що вона давно не була такою відкритою. Зазвичай перед усіма доводилося вибирати необхідні слова, й стримувати свій язик. Як відомо, у людини це дуже нестримний м’яз. Відстань, великі мури та стіни споруд — ніщо з цього так не ув’язнює, як відсутність спроможністі людини до волевиявлення, звільнення від своїх думок. Все що ми робимо в житті це кричимо у своїй свідомості, з надією, що знайдеться інша людина, яка зможе це почути.

День п’ятий. 

• Том, ти не проти сьогодні прогулятися?
• Куди?
• Просто іди за мною.

Й він пішов за нею. Через задній двір, повз охорону, вони сіли у замовлений кеб та поїхали за місто. Близько лісу вони вийшли і попрямували в нетрі.

• Знаєш, тут часто полюють. Тому будь обережний, — сказала Олівія.
• Он як, — зажмурився Том.
• Не бійся, ніхто крім мене сьогодні тебе не підстрелить.

Усміхнена дівчина вела хлопця далеко вглиб. Земля була досить сухою, а сонце, що пробивалося крізь крони, ясно поблимувало при ходьбі

• Куди ми ідемо? — знову запитувався Том.
• Зараз сам усе побачиш.

Невдовзі вони дійшли до красивого берега озера. Том від враження зупинився й не кваплячись оглянув місцевість. Озеро було досить прозорим щоб можна було бачити невеличку рибку, що миттєвими поштовхами переміщувалася по водній товщі.

Олівія попросила його розгорнути принесену з собою ковдру на ділянці ложбини неподалік від озера. Вони попадали на сідниці, притримуючись позаду руками, і завалилися спинами додолу. Так вони втомилися.

Спочатку мовчали. Потім, спершись на лікті, ділилися думками щодо теперішнього і майбутнього. 

• Що ти будеш робити далі? Коли поїдеш звідси.
• Тим чим і до цього, буду викладати хореографію, це моє все.
• Й ніколи не кортіло займатися чимось ще? Кожен день одне і теж, хіба воно тобі не набридає?
• Я думав про це. Але кожного разу згадував від чого я дійсно щасливий і повертався назад.
• Не думаєш що бути щасливим у наш час занадто дороге задоволення?
• Коли живеш один раз, то не бійся переплатити. Іншого разу на купівлю може і не бути.
• Можливо ти у чомусь і правий. Але не усі думають як ти.
• Не усі думають, тому вони не такі як я.
• Можливо ти ще приїздиш в Шеффілд?
• У вас не погано. Можливо.
• У нас найкраще.

Олівія поклала долоню на його передпліччя й повернулася до нього. Напруга, що наростала між ними впродовж тижня досягала піку.

• Чого ти чекаєш? Поцілуй мене.

Том не знав що відповісти, тому лише по дурному посміхався та намагався не дивитися прямо в її очі.

• Ще трішки і я подумаю, що я для тебе занадто потворна.
• Ні, не смійте навіть думати так, — заперечив він. — Але ви заміжня і до того ж… Це суперечить моїм принципам.
• Принципи. Усі Ви без принципів, коли хочете чогось уникнути. Й повні принципів, коли ваша ласка так потрібна.

Вона підняла його заціпенілу руку й провела її собі на поясницю. Попросила його розслабитися й він розтиснув кулак. Розправивши пальці, він почав ковзати рукою по її спині поки його кудрі, що росли з мужнього чола, не почали звисати над її обличчям. Її обличчям, яке спалахнуло нестямною усмішкою. Поцілунок, що супроводжувався сильними обіймами, ніби прощальними, задавав такт усьому іншому.

Вересневе жовте, жовтогаряче та подекуди коричневе листя утворювало ще одну постіль, якій не було кінця та краю. Молоді тіла перекочувалися по ній і з тією ж легкістю, яку мало гілля над ними, скидали із себе одяг. Їх шкіра переходила у багряні тони. Так виглядає літо, що переходить у осінь.

Коли на людське кохання дивляться тварини — в цьому є щось невинне. Спостерігаючи, вони не бачать поганого й не формують оцінку. В тому числі й хорошого не вбачають. Тим не менше це для них залишається дивним. На відміну від тварин, люди не привʼязуються до циклів планети аби підбирати слушний час. Для них він приходить за певних унікальних обставин, або й і без обставин взагалі, усім тваринам на подив та на зло. У відзеркаленні чорної безодні очей сірого із білими та чорними смужками зайця, активно рухалися дві істоти, які ніби не представляли для нього загрози, але він почув виражений звук із вуст однієї із них, добряче злякався й чкурнув подалі від біди. Пані Олівія, спершись обома руками на тверді плечі свого учителя, міцно стиснула свої пальці й скрикнула ще раз. Враз розлетілися птахи, що спали й не встигли полетіти в теплі краї із своїми пунктуальними товаришами першою чергою. Спокійні сіро-бурі камені, що нагрілися на сонці до ймовірності обпікання мʼякою людською плоттю, були залиті вибухом води підземного гейзеру із бризками, сплесками та спіненням навколо. Розтікання навколо змушувало ці камені блищати та виглядати ніби щасливими. Й згодом знову почали висихати, очікуючи наступного слушного часу. Пані Олівія лежала лицем на грудях юнака, й гладила пальцями по черзі то стебла трави, то людське довге волосся, що росло із голови повної розради та блаженства. 

Вони поволі підняли ковдру, яка з однієї сторони натерлася духмяною травою, а з іншої пройнялася вологими плямами людського поту. Згорнули її й, прийшовши до тями, спокійно пішли до стежини, яка вела до місця де чекав найнятий кеб.

Генрі, тримаючи в одній руці монокуляр, а в іншій годинник на ланцюжку, поклав те та інше в кишеню та протер очі. Йому вже було нічого ховатися за деревами. Він теж вийшов з лісу, трішки почекавши, щоб не бути побаченим. Був розгніваний своїм брудним взуттям, яке він, пробираючись через чагарники, помастив в місцевих болотянистих впадинах. Але разом із тим, він поспішав до свого прив’язаного коня, який був схований неподалік. Замучений галопом кінь, відпочивав в конюшні Кембелів, тоді як покірний слуга Генрі Еммет вже ламав своїми тонкими ногами сходи до кабінету Вільяма. В його зіницях також рухалися істоти, але на відміну від лісних тварин, він мав щодо цього свою власну думку.

Олівія доручила служниці оздобити святкове плаття квітами, що були нарвані в лісі по дорозі назад. Напередодні свята усі закінчували свою роботу по будинку. Вечір виявився з клопотами, але наприкінці усі могли добре відпочити. Скільки Генрі не бив в двері і не намагався їх відчинити, все було марно. Господаря не було вдома, й приїхати він мав лише завтра.

День опісля. Карета завозить Тома та Олівію на карнавал. Великий натовп, гучна музика, актори, що дихають вогнем. Ніщо не дає людям засумувати. Небо зоряне, добре видно красивий світло-білуватий місяць.

В місто приїжджає Вільям разом із делегацією з Лондона. Генрі до нього проривається й намагається говорити, але той сердито повторює, що зайнятий і не може відволікатися. За келихами п’янкого венеціанського вина проходять ділові розмови за столиками вуличного ресторану.

Олівія в красиво оздобленому темно-синьому мереживному платті демонструє на показ свій відтренований танець. Усе майже ідеально. Вона дякує Тому за те, що не дав їй і шансу зганьбитися перед іншими вельможами.

До Вільяма підходить гонець і повідомляє йому, що його ставка на кінних перегонах виграла й він може забрати виграш того ж дня. Радого переможця вітають його політичні партнери, що сидять поруч. Олівію та Тома окремо забирає карета. Дверцята зачиняються.

Очима Тома

Я сідаю навпроти цієї чарівної жінки, вона посміхається. Ми рушаємо. Вона розповідає про свої враження. Здається, що вона щаслива, як ніколи. Запам’ятовую ці миті. Карета зупиняється, дверцята відкриваються й всередину залітають розлючені чоловіки. Назовні чутний крик водія, який одразу ж переходить в тишу. Біля Олівії сідає один і намагається зав’язати їй рота. Мене тримають двоє з кожної сторони плеч, у заповнену карету заходить ще один. Він оглядає нас, потім розвертається до мене.

• Так, це карета Кембела, — промовляє він й дістає з під покровів свого одягу ніж.
• Я не Кембл, я не Кембл! — намагаюся прокричати через ганчірку, якою закрив нижню частину мого обличчя добродій справа.

Різка біль в черевній області. Шмат металу увійшов повністю й без делікатності був вийнятий назовні. Бачу наляканий погляд Олівії. Вона безпомічно споглядає, як з мене ллється багряна ріка. А я навіть не можу поворухнутися, не можу сказати ні слова. Страшна приреченість, коли ти ще можеш бачити, але не можеш нічого вдіяти. Крихти сумнівної надії зникають й зникає страх, коли тіло розслаблюється, а свідомість занурюється у темряву.

У ранковій газеті, в лівій нижній колонці було написано про викрадення дружини Вільяма Кембела Олівії. Як повідомляє поліція, викрадачами були залишені вимоги щодо викупу. Сума не на багато перевищує й збігається з виграшною ставкою чоловіка.

Через декілька днів стаття, що освітлює перебіг цієї історії, розповідає про хвилююче повернення дружини, яка досі не може прийти до тями після пережитого. Як пише автор статті, потерпілій стороні все ж довелося піти на поступки у викрадачів, усе через ускладнення ситуації. Поліції не вдалося вистежити злочинців, й у свій захист вони додають про неможливість оперативної діяльності, коли злочинці повністю маніпулюють дії потерпілого, шантажем обіцяючи зашкодити жінці.

Два тижні потому.

В кабінеті за своїм столом сидить Вільям Кембл й курить сигару. До нього заходить його вірний друг Генрі та сідає навпроти. Смутний зосереджений погляд Вільяма оглядає папери на столі. Попіл, що падає з сигари, трішки обпалює папір.

• Щось не важливе? — запитується Генрі, вказуючи пальцем на ці документи.
• Договори з лондонськими інвесторами. Але їх треба переписати. Вони по-диявольському щедрі, але потім будуть доїти нас немов корів. За келихами вина я зрозумів, що це серйозні люди, але в лікувальних настоянках вони нічого не тямлять. На цьому треба бути відігратися, — відповів Кембл й дав привід для маленької паузи в розмові.
• Вам вже краще? — знову проявив ініціативу Еммет.
• Не погано, Генрі.
• Я не знаю чи зараз самий слушний момент, але я давно вам повинен був дещо розповісти.
• Я тебе слухаю.
• Напередодні дня міста я побачив, як ваша дружина і найманий учитель танцю виїхали з маєтку. Я вирішив простежити за ними і мій нюх щодо чогось неладного не підвів. Вони вийшли з карети в приліску, потім пішли всередину лісу й… Мені прикро про це вам говорити, але ваша дружина зрадила вам.
• В лісі. Цікаво.
• Після того, як вашу дружину викрали, а того молодика убили. Й ви були зайняті викупом та іншими справами, я не хотів вас тривожити ще цим.
• Не переймайся, Генрі. Я про це знав ще задовго до того, як ти зміг запримітити, — з дружньою сумною посмішкою відкрився Вільям.
• Ох. Але яким чином?
• Моя люба Олівія. Хіба вона не чудо? Коли я був молодий, про таку жінку тільки міг мріяти, а що тепер? Я завжди зайнятий клопотами, які вважаю невідкладно важливими. Уся моя увага змістилася в інше русло. Та прийшов час подумати і про не таке вже захмарне майбутнє, здійснення змін для якого потребувало теперішнє. Майже ніхто про це не знає, але після війни я не лише кульгаю. Лікарі з різних куточків констатували той факт, що одна з куль позбавила мене можливості мати дітей. Олівії не знадобилося довго часу щоб це запідозрити. Дуже часто вона припускала, що справа у ній. Я намагався відкидати від неї подібні думки. Вона молода і втілена рушійною силою до цього.

Вільям відклав папери в бік і дістав з шухляди теку інших. Відкрив потрібний лист і продовжив свою оповідь.

• Том Вілоу, двадцять шість років, шатен, ростом шість футів. Дід по лінії матері все життя працював на лісопилці Гаріса. Був одним із найсильніших людей в окрузі. Талант батька Тома до точних наук помітили відразу, його навіть запрошували викладати в сусідні міста. Але він відмовлявся.

Генрі зі страхом спостерігав на товщу таких карток з різними іменами та прізвищами й з особливою цікавістю продовжував слухати.

• В чому проявляється істинна любов, так це коли не ти в першу чергу її отримуєш, а коли знаєш вподобання коханої людини краще ніж те що сам їв учора. От я уже і не пам’ятаю що їв: омлет з легко підсмаженими грінками чи біфштекс з йоркширським пудингом. Але я пам’ятаю, що моїй дружині подобаються високі кароокі хлопці з кучерями.

Вільям влив собі і Генрі яблучного сидру та подав йому один із келихів.

• Я про Олівію як найкращої думки, але як вона не може йти проти своєї природи, так і я був змушений піти на такі міри, зважаючи на наступну ситуацію. У мене за ці роки з’явилося багато друзів, деякі з них заслуговують на особливу подяку. І ти Генрі серед їх числа.

Еммет скромно, проте ошелешено посміхнувся, випиваючи смачний напій.

• Але також у мене подвоїлася зграя ворогів, що ладні мене розірвати. Мені потрібен спадкоємець, який зможе не лише утримати в кулаку імперію, але й далі роститиме її. Я міг узяти будь-кого. Але за роки свого досвіду, я не міг знайти прикладу кращої покори і вірності як до своїх батьків. Навіть коли батьки помирають, діти з великими почуттями згадують, як їх били, та виправдовують це благими намірами. Це називається безпосередньою підпорядкованістю. Коли ти поважаєш людей не за їх дії, а за їх статус над тобою. Як не бий собаку, вона завжди повертатиметься до тебе, у тому випадку якщо ти її добре годуєш. Я звісно, не прихильник подібних практик. Але дещо з цього для себе узяв. Якщо я виховаю спадкоємця, як свою єдину і кохану дитину, я зможу направити її для звершення будь-яких місій без сумнівів того, що вона не відступить. Цією дитиною стане та, що зараз зрітиме в утробі Олівії. Вона буде завжди називати її нашою й ніколи не згадає про те звідки росло коріння. Вона буде боятися згадувати про це сама собі й швидко про все забудеться, коли уся її увага і турбота перейде на новонароджену дитину. А Том Вілоу, ким би він став? Яким дурнем вважав би мене? Кому би він розповідав таємні історії зі свого життя, розпускав би плітки? Не давав би спокою Олівії. Моїй кохані Олівії.
• У ніч святкування, це ви? — запитав зніяковілий товариш Вільяма.
• Не переймайся цим, Генрі. Скажи краще як тобі напій.
• Без перебільшень, відмінний.