Злий єврей – Частина четверта

Голос

Мовчання це завжди цінність. Розмови ж корисні лише в рідких випадках. Я розмовляю вголос лише з тими, кого вважаю друзями або з тими, які платитимуть за це. В противному випадку це люди,  які хочуть використати вашу енергію проти вас же самих. Так само, як умілий боєць нівечить суперника його ж кінцівками. Нічого не маю проти фамільярності зі сторони оточуючих, проте такий стиль мовлення означає певну зближеність й обізнаність про співрозмовника. Для більшості людей я не стану другом, й мої слова не будуть варті й ламаної копійки. Я старатимуся не чекати розмови й не шукати її зі своєї сторони. Люди говорять своєю поведінкою, зовнішністю, вчинками, здебільшого цього достатньо. Ми почали розмову задовго до того, як ви підійшли, й вона мені не сподобалася вже. Спробуйте увійти у ці ж двері завтра. Почнемо знову.

Десь

Виїзд був запланований на ранок. Без запізнень. Дорога доволі довга. Не відомо з якими муками Річард погодився сісти в авто поруч зі своїм давнім знайомим, з розрахунком аж на 11 годин безперервної їзди. «Чому ми не летимо на літаку?» — вагоме запитання, що було винесено на розгляд, стикнулося з впертістю Злого єврея хай йому грець Ірвіна Таненбаума, що уже заправив повний бак й очікував поки зі свого володіння вийде пасажир.

• Розгадка ближче, аніж здавалася. Лікар поставив тобі діагноз аутизму і ти раптово зрозумів, що польоти на літаках небезпечні? — Сказав Річард, коли сів поруч.
• Небезпечні, — Ірвін запустив двигун автомобіля й натиснув на педаль акселератора.

Авто приємно рушило, втискаючи тіла в м’які обійми темної тканини спортивних сидінь. З наполовину відчинених віконець були чутні слова пісні Девіда Роулінгса: “Камберлендський розрив, це диявольський розрив… поцілуй мене мамо, поцілуй свого хлопчика… благослови мене на здоров’я та вдачу тому, що я не повернусь, поки не повернусь… я поїхав в старий Кентуккі”.

• Так куди ми трясця їдемо? – запитав Річард.
• Кудись.
• Кудись за сімсот миль від Філадельфії?
• Саме так.
• Чудово.
• Що тебе непокоїть? Ти уже під цим підписався.
• Навіщо я тобі там?
• Там мені потрібне твоє “чисте” ім’я та гарний костюм.
• Щоб ти не задумав. Котися все… Один день, вірно? Й мені більше не доведеться тебе бачити?

Водій вмикає шосту передачу. У задньому віконечку кабріолету місто зникає за деревами та горизонтом.

• Не доведеться.
• Так навіщо ти побив автівку? – питає Річард.
• Чув щось про комплекс ідеальності?
• Ні.
• Багато людей нині страждають на обсесивно-компульсивний синдром. Виникла це розповсюдження, оскільки сучасні товари освітлюються, як ідеальні. Починаючи від пружного та пухнатого попкорну, закінчуючи мобільними телефонами. Все круто допоки серед попкорну на зуби не потрапляють тверді кульки або букви та цифри на клавішах повністю не стираються. Тоді покупець думає “що за хрінь, я ж платив гроші за щось ідеальне”. Йде вставляти нові зуби та перепрошує через жахливий Т9.
• Вирішив вгробити товар ще на прилавку магазину, аби потім не перейматися?
• Лише невеликий шрам, аби не перейматися. Невеликий крок у боротьбі з сучасною хворобою, шляхом байдужості до речей оточення.
• Мафія тепер не дивиться на тебе, як на мерзенного, що спаплюжив витвір мистецтва? Ця машина, коли не в русі, вважай, що пам’ятник. Й перетворює будь-які хащі на центр міста.

Ірвін нічого не відповів. Лиш вдоволено дивився вдаль.

• Скільки уже продаєш ці автівки? — Ірвін, розправив пальці та взмахнув рукою над передньою панеллю авто.
• Спайдери?
• Ні, ALFA, — Ірвін постукав вказівним пальцем по логотипу на кермі.
• Не пам’ятаю. Вони продавалися ще з тих часів, коли я був менеджером середньої ланки.
• Гаразд. Знаєш, що значить цей малюнок?
• Ніколи не було цікаво. Ні.
• Покупці про таке не запитують?
• У нас не музеї, аби кожен знав історію кожної машини від моменту, коли то ще була фабрика танків нацистів чи тощо. Покупців при першому огляді це також не переймає.
• А дарма. Якщо цікаво, то розповім.
• Я вже сказав, що не цікаво.
• Почнемо. 1906 року французький автомобільний інженер Олександр Даррак, скориставшись інвестиціями одного з міланських аристократів кавалера Уго Стелла, в передмісті Мілану, заснував компанію Анонімне італійське товариство Даррак. Минуло три роки й Стелла з іншими співінвесторами помітили, що авто почали погано продаватися. Було прийняте рішення створити нову компанію під назвою Anonima Lombarda Fabbrica Automobili. Анонімна ломбардська автомобільна фабрика залишилася з таким же анонімним товариством співінвесторів, але вибрала для себе новий курс розвитку.
• Можливо їм варто спробувати це знову?
• Дуже смішно, розумнику.
• Що значить ломбардська?
• Ломбардія — це північний регіон Італії, що налічує 12 провінцій зі столицею в Мілані. Усі дороги розходяться звідти. Саме там й творилася історія. На площі Кастелло, що в центрі Мілану, очікуючи на трамвай, дизайнер Романо Каттанео оглядав башту Філарете й зробив те ж саме, що робили багато інших до нього: сумістив підручні найвпізнаванніші речі в одному цілому. Так утворився цей логотип. З лівої сторони розташований червоний хрест на білому фоні — герб Мілану. З правої сторони герб династії Вісконті, яка правила там в середньовічні часи. Гарно, так?
• Обкінчатися можна.
• Бісьоне (biscione) або жіночого роду biscia, тобто великий вуж, змій або навіть дракон. Походить від латинського bestia “звір”. Велика потвора поїдає маленьку людину. Чи не знайома ситуація?
• Стінки шлунка скоро почнуть роз’їдати мене зсередини, он там трохи далі можна зупинитися й поїсти. Щодо цієї гадюки, ніколи не думав, що в її пащі людина.
• Так, в 70-тих роках логотип змінювався й вже не так чітко видно, що це людина. Говорять, що це символ перемоги. Засновник сім’ї Вісконті по легенді вбив сарацина, в якого був на щиті змій, що поїдає людину.
• Кумедно. Тобто переможці спиздили малюнок в чужинців?
• Можливо носій крові Вісконті зрозумів, що у цьому є щось магічне. Або ж це повинно було служити для усіх інших нагадуванням: змії в поєдинку можуть намагатися прокусити товщу людської шкіри й навіть заповнити серце отрутою. Але людина при цьому може стати поборником. Переможцем.

Кермо, подібно до штурвалу корабля, вивертається для заїзду до прилеглої до дороги території заправки. Ще сидячи в машині, погляди обох чоловіків бачать місце, де можна перекусити. В Річарда в кишені звучать звуки смс-повідомлень.

• Він лиш вийшов у продаж, а ти вже й придбав, — мовив Ірвін.
• Ти про що?
• Iphone 4.
• Ах, так.
• Знаєш, компанії, що використовують в своєму арсеналі релігійні мотиви відрізняються від інших.
• Ти про що? Ага. Яблуко? Посмакований заборонений плід? — Засміявся Річард, — й чим же відрізняються?
• Це вже не покупка. А збір десятини за вашу непохитну віру в бренд.

Річард посміхнувся й подивився в сторону Ірвіна, що вже розвернувся від автівки. Не велике кафе, де готують звичні швидкі перекуси та не тільки. Офіціант кладе на стіл глянцевий лист із меню.

• Нарешті! — сказав Річард, сівши на диван навпроти свого компаньйона.
• Чим би не займатися, лиш би бути при цьому ситим? — запитав Ірвін.
• Хоча би так.
• Так говорять на війні, коли кожен день стикаються зі смертю. Але обідні перерви дозволяють не згасати їхнім переносним камінам, що несуть противникам сгустки тепла, аби поділитися також.
• Благо, ми не на війні.
• Невже? Подивись ось на нього, — сказав Ірвін, вказавши поглядом та кивком на обслугу.

До столика підійшов офіціант. Одягнений в поло з однойменним надписом кафе “Лютий кінь”. Він був чемним та вихованим.

• Ви уже щось замовили?

Рот Річарда ніби не замовкав.

• І також млинці! — додав він наостанок.
• Зі сметаною? — запитав офіціант.
• Так.
• Мені склянку води й не раніше як за 10 хвилин велику чашку какао з бельгійськими вафлями. Також попрошу декілька листочків м’яти до них, вона ж у вас є? — Сказав Ірвін, коли на нього перевели увагу.
• Так, є… — сказав офіціант, подумавши мить.

Уже через декілька хвилин Річард зміг насолодитися своїм замовленням, а Ірвін водою.

• Так от, — почав говорити Ірвін.
• На дієті? — перебив Річард.
• Щось типу того.
• Воно й видно. Аби їхати за кермом тобі необхідні сили. Я не хочу на обід їсти щебінь десь на трасі.
• За те не переживай. Ти сказав, що ми не на війні. Як думаєш чим займається наш юний боєць?
• Чим?
• Робить те що не хоче, бо так вимагають обставини.
• Він може піти.
• Коли б усі могли піти, війни не було би.

До столика підійшов офіціант й приніс какао та бельгійські вафлі, на мисці також була м’ята.

• Дякую…
• Він може знайти щось краще для себе, — сказав Річард, коли офіціант відійшов.
• Зазвичай коли ти на війні, то тебе стараються тримати на одних і тих же позиціях до кінця. Так зручно.
• Схоже на параною.
• Такий бізнес. Такими ми зробили гроші. Насрав купу. Виблював все в смітник. І радий, що хтось після тебе прибере. Бо все проплачено. Все включено.
• На війні помирають. Він же може тут пропрацювати до кінця свого нікчемного життя. На планеті занадто багато слабких ланок аби усі могли жити, як вони хочуть.
• Усім потрібна певна допомога.

Ірвін доїв й встав за столу.

• Ей. Ти не залишеш хлопцю чайових? — вигукнув Річард вдогін.
• Ні.
• Але чому ж? Ти ж такий поборник американського “пролетаріату”. що страшно.
• Тоді це буде спонсуванням війни. До того ж він приніс замовлення раніше аніж за 10 хвилин, хоча я нагалошував на оберненому.
• Раніше то ж краще!
• Якби це були боєприпаси, то вони б уже були знищені противником, бо час підібраний невдалий. Я випив склянку води й наступна частина замовлення була зумовлена тим, аби я без зусиль перечекав й шлунок підготувався. Якщо говорити про сервіс, то ми платимо за якусь певну послідовність. За певний перелік.
• Він приніс тобі усе що ти замовив, навіть довбану м’яту!
• Іноді цього не достатньо.

Річард сміється з Ірвіна через його жадібність. Двигун авто знову набирає обертів. Знову шосе.

• У випадку з тобою навряд колись буде достатньо.
• В світі зараз занадто багато дорогих речей, але замало цінних, — сказав Ірвін.
• Цінність відносна.

Ірвін прищурившись вїхав в довгий освітлюваний тунель.

• Людські очі дуже чутливі.
• А вуха не менш! — Відповів Річард.
• Вони здатні сприймати, як 100 тисяч люксів на білосніжніжних рівнинах полюсу, так і одну десятитисячну люкса серед кукурудзяних полів, що освітлюватимуться лиш зорями. Різнобіжність яскравості всього лиш в мільярд разів. Один момент… Інколи вони адаптуються занадто довго. Особливо при різкому засліпленні. Колись бувало?
• У кожного водія бувало.
• Звуження та розширення. Швидкість адаптації очних зрачків — така нова величина, що впливає на виживання сучасних світлячків.

Декілька автівок з характерним звуком вилітають з гирла тунелю, немов це звичайна магма.

• От що я ще скажу…
• Давай, поки я тебе ще чую, — відповів Річард й почав схиляти своє крісло в положення для відпочинку.
• Такі авто спонукають розслаблюватися більше, аніж це потрібно на дорозі. Елітні авто, як дорогі туфлі — престижно, але не практично. Закон Мерфі: боїшся вляпатися в лайно — вляпаєшся. Боїшся пошкрябати…
• Їздь на шевроле.
• Чудові авто.
• На тому і все. Або розгати люкс-авто ще в салоні.
• Вірно. Але це не обов’язково. Головне мати готовність.
• Чинити хрінь?
• Ні. Не зовсім. Вміти відпускати прекрасне. Інакше, якщо дорожити цим більш ніж життям — станеш картиною Оскара Вайлда.
• Хрінь… — почав від втоми сопіти в носа Річард.
• Ти не спиш вночі?
• Інколи не сплю вдень.
• На яку руйнацію свого авто готовий піти його власник задля порятунку оточуючих?
• Крокодиллллл.. у всьому винні крокодиллли…
• Є типова задача для автомобіста, коли він виявляє в іншому авто на ходу відмову гальм.
• Гаяум…. кхр..
• Одне із крайніх рішень — це обігнати такий автомобіль й гальмувати його корпусом власної автівки та елементами ландшафту, перетворивши обидві машини в потвори. Розпізнати таку ситуацію важко. Але не менш важливо бути готовим…

Річард уже заснув, а Ірвін продовжував рух в далечінь.