Злий єврей – Частина третя

В апартаментах

Тренування, навіть якщо тіло схоже на відбивну котлету — змінює реальність, або скоріше не дає їй зруйнуватися. Віджимання від підлоги кожного ранку було однією із Рікових звичок. Якщо виглядаєш, як котлета — невдовзі будеш поводитися й сприймати себе, як котлету. Якщо цей шмат м’яса після пробудження починає знову і знову відштовхуватися від підлоги, глядач вражається та задоволений побаченим, адже вкотре бачити тих, що використовують поразку у якості гарного виправдання відпочити, уже починає набридати.

• Відпочинеш в труні! — Голос, що пробивається крізь стіни, пробиває скроню героя та рухається навиліт.

Коли віджимання виконуються зі швидким темпом, ти уже не вдихаєш при кожному опусканні й не видихаєш при кожному піднятті корпусу. На один подих припадає велика кількість разів, ніби це рух по біговій доріжці, де ти не хекаєш, немов налякана білка, що тільки що вкрала горіх, а розмірено дихаєш, контролюючи себе, аби не виникла задишка.

• Контролюєш дихання — контролюєш життя, — голос тренера.

Починаєш помічати, що дихання незвично швидше — усвідомлюєш стрес для організму та страх для розуму. Породжуєш ще більше страху — пришвидшуєш дихання. Замкнуте коло. Замкнутий в собі.

СТОП!

Стійка з упором до підлоги при витягнутих руках. Час віджимання закінчився. Пора пограти в «Хатіко». Чого ти чекаєш? На те, коли тобі нарешті поплескають в долоні? Обіймуть та скажуть, що «все закінчилося» й можна розслабитися? Лікті стикаються з підлогою, поза змінюється на планку.

Скільки ще доведеться цьому тілу страждати й заради чого? Сенсу немає. Сенсу немає. Сенсу немає. Сенсу немає. Сенсу немає. Але якщо сенсу немає в напруженні, то чому він є в розслабленні? Бо тіло вказує на потребу чи тому що мозок радить здатися? Сенс в бажаннях тіла, а мозок обдумує, як їх реалізувати найкоротшим шляхом?

• Біль тут і зараз. Він нікуди не дінеться, якщо ти сам це не припиниш.

Віддамо дань старим годинникам, що все ще тікають та такають, а не відображаються на електронних циферблатах. Є у них відтінок історії, класики та вишуканості. Також вони містять в собі секундні відрізання шматочків часу. Для людського вуха ці звуки звучать ідеально. Рай для перфекціоніста. Такий прилад, як метроном, використовують не лише для визначення темпу. Іноді його запускають аби заспокоїтись та сконцентруватися. Монотонність гарно гасить імпульсивність думок. Його беруть і для хвилини мовчання, аби живі нагадували собі про плинність часу та сповнювалися своїм шанобливим відношенням до того, що вони в ньому мають честь існувати.

• Ти радий, що можеш бороти сам себе? Відчувати цей біль, що тягнеться від кінцівок, пронизує спину та молотом б’є у голову? У такт секундної стрілки навісного годинника. Та це ба більше не удари, а хвилі, які раз у раз покривають берег, на якому ти лежиш й змушують тебе захлинатися від солоної води, що потрапляє до рота.

Впевненість в собі з’являється, коли час добігає до кінця й слабка сторона починає неохоче визнавати: «так, молодець, на цей раз ти витримав, але що з того?».

• А далі я вип’ю склянку води і нарешті вийду з цього готелю. Попереду ще багато справ, — Рік промовив в голос план своєї евакуації з бетонної труни, де люди пролежують пів життя.

Поблизу офісу Ірвіна Таненбаума

Блискучий чорний Lexus припаркували біля обочини. Через мить двері відчинилися й з них вийшов Річард Селенджер — власник дилерської компанії. Його почуття задавали темп його крокам. Він перейшов дорогу та відкрив вхідні двері в будівлю. Звуки старих бетонних сходів свідчили про його наближення до другого поверху, де знаходився кабінет Таненбаума. Останній же дивився у вікно й спостерігав за тим, як водій, що залишився поруч машини, курив сигарету та розглядав район.

Вікно було відчиненим й двері також, здавалося лише це рятувало їх від того, що ними щосили грюкнуть.

• Що ти влаштував, старий недоумок? — перша фраза, що вилітає з вуст гостя.
• Вітаю. Я не приймаю людей без запису.
• Обернись, ти що не впізнаєш мене?
• Я знаю хто ти. Але це не відміняє того факту, що ти людина. А я не приймаю людей без запису.
• Козел.

Річард підійшов до Ірвіна й почав тикати своїм пальцем йому в надплічник піджака.

• Кожну хвилину я втрачаю через тебе свої гроші. Якщо ти гадаєш, що це кумедно, то дуже скоро ти відчуєш момент, коли усмішка зійде з обличчя.
• Схоже на те, щоб мені було кумедно? — з кам’яним лицем запитав Ірвін, тим часом спостерігаючи за тим, що відбувається надворі. — Я впевнений, що твій водій вміє паркуватися краще, нехай від’їде.
• Ти мене взагалі чув?
• Так. Нехай перепаркується й тоді продовжимо розмову. Сусіди будуть гніватися, коли мої клієнти кидатимуть автівки на стежинах. Це справляє дурне враження.
• Слава усім богам, я не твій клієнт.
• Для сусідів — клієнт, бо приїхав в робочий час й зайшов у цю будівлю.
• А ще більше твої сусіди будуть невдоволені, коли полум’я від тебе, перейде на їх частину споруди.
• Й кому ти зробиш гірше: мені, їм чи собі?
• В першу чергу тобі. Усі зрозуміють, що не варто орендувати приміщення поруч з таким недоумком.

Ірвін обернув голову до Річарда й потім, нехтуючи ним, пішов до свого столу й сів за крісло.

• Ціль твого приходу?

Гнів був приборканий не на стільки характером чи то темпераментом Річарда, як його бізнес підходом. Йому задали чітке запитання, на яке він повинен був дати відповідь. Тепер вони сиділи один навпроти одного й здавалося, що діалог мав усі шанси набути конструктивності.

• Отже чотирнадцяте жовтня. Ти досі в це граєшся? Хочеш по ділу? Що я тобі поганого зробив і які твої подальші наміри? Якщо тебе найняли, то я хочу знати хто. Коли займаєшся бізнесом, потрібно бути з конкурентами близько, а з ворогами впритул. Якщо це стерво не дихає тобі в лице, то воно позаду.
• Розслабся. Я ні на кого не працюю. Ти правий, це всього лиш певна дата в календарі. Й щодо бізнесу, то я вважай вклався у твій, зробивши покупку в одному з твоїх салонів.
• Дякую за покупку!
• Дякую за чудову машину. Від вашого персоналу я не почув навіть того. Не скажу, що вони геть погані люди, але трохи є. Упереджені щодо зовнішнього вигляду. У нас вільна країна й коли ти надаєш послуги, то маєш бути тактовним, не зважаючи бідна та людина чи багата.
• А ти досить тактовний зі своїми клієнтами? Чи ставишся до них, як до лайна? Ти ж як чортів ломбард, наживаєшся на тих людях, що в халепах, або ж які стрімко рухаються в подібному напрямку.
• Ти правий, ті люди до яких приходять позичати сидять, як пани. В них щось просять і їм вирішувати давати чи ні. Своїм рішенням вони показують зверхність або милосердя. Й подібним положенням важко не скористатися задля власного возвеличування. Але подивись на це з іншого боку: хто більше ризикує? Твої салони діють в рамкам закону та фінансової безпеки, як для продавця, так і покупця. Свій відсоток отримуєш одразу або отримуєш під заставу якесь майно. Що отримую натомість я? Обіцянку від наркоманів, що закладають своє життя, яке для них самих нічого не варте, що вже говорити про оцінку оточуючих. Чого варте людське життя?
• Це ти мені розкажи чого варте.

Більш ніж 10 років тому, десь в Америці

Кафе зі столиками надворі пригортають увагу влітку, коли спека підштовхує людей робити вибір між кондиціонером в приміщенні та природнім вітром. Двоє знайомих сидять й п’ють пиво.

• Потрібно жити як усі люди. Усе не передбачиш. Завести сім’ю, дітей та боротися з проблемами по мірі їх надходження — це нормально.
• Що якщо я скажу, що в твоєї дитини, що колись народиться, в підлітковому віці буде вада серця, необхідно буде операція за 500к доларів, яких у тебе не буде і ніхто на превеликий жаль не дасть. Ти зараз сидиш переді мною і в тебе є два варіанти. Або почекати з дитиною й здобути ці кошти. Або проігнорувати й сподіватися що все буде добре. Тепер уявімо, що це все ж колись трапиться. Як ти оціниш свої дії, аналізуючи моє передбачення? Маючи подібні знання ти міг бути готовим до цього. Я можу бути тисячу разів не правим й можеш не прислухатися до мене. Але що ти скажеш сам собі якщо доля зіграє з тобою такий злий жарт?… Ей, ей, татку, тебе попереджали про це, а ти впустив це нанівець. Тепер я помираю. Кажеш ймовірність подібного була мала? Всього лиш одна десята відсотка… Ти можеш злитися на мене скільки завгодно. Вибирати легкі шляхи вже увійшло у вас усіх в звичку. Людям зручно покладатися на вдачу та сподіватися, що все буде добре. Проте знай, що планування майбутнього марне лише тоді, коли існують ідеальні умови для існування, а це не про наш світ. Тому слід бути готовим до усього. Я згоден лише з тим, що для того аби не прогадати — статевій парі варто народити декілька дітей. В наш час набагато дешевше та надійніше купити новий продукт, аніж відремонтувати пошкоджений. Й чомусь сприймати таку економіку мені стає дедалі важче.
• Ірвіне, ти ж знаєш, що ти просто хворий на голову?
• Напевно так і є. І від того вже, м’яко кажучи, втомився. Єдине лікування — стати дурним. Жаль, термін придатності цих ліків вже давно пройшов.

Наполовину спустілий столик продовжували обслуговувати. Ірвін сидів й не переставав пити. Ще декілька два бокали. Таксі. Ліжко.

Кабінет Ірвіна

За вікном було чутно сварку між двома чоловіками. Що ж, нічого дивного. Спочатку не поділили мамонта, потім жінку. Що далі? Останню на прилавку ігрову приставку, що продається зі знижкою? Агресія, що викликана дефіцитом чогось, загострює бажання довести самому собі, що ти не будеш обдурений іншими й не сидітимеш в хустині з біло-блакитними смужками біля розбитого корита на березі моря чи будь-де інде. Або ситі усі, або ніхто.

• Я не скажу тобі одразу чого варте людське життя, як і не скаже Чарльз.

Десять секунд мовчання. Скривлений та квапливий, зважаючи на інтенсивність деформування губ при мовленні, Річард Селенджер розрядив зі свого зубасто-різбленого ствола декілька слів.

• Який ще в біса Чарльз?
• Хех. Так. Згадаємо про нього ще раз… — зі смутком та добрими очима задивився в один із кутків стола Ірвін, — Регулярний ранок із стабільним запізненням на роботу. Легке хвилювання перед потенційним БДСМ побиттям від директора: вимушеність стояти та слухати, що аж майже прислухатися, отримувати від того насолоду й мріяти про те, щоб і твої підлеглі натомість так само запізнювалися. Я був таким. Цікаво чи це є однією з причин чому я не наймаю собі працівників: адже не запізнюються лише ті, що нікуди не поспішають. А набувши великої любові до пунктуальності чи не буду вбачати в них себе минулого й ненавидіти або навпаки бути надмірно жалісливим щодо цього та поступливим?
• Не говорить дурню той, що взагалі нічого не говорить.
• Це не дурня. Вивчав статистику запізнень у себе в компанії? У разі подібного працівників просто карали чи розглядалася важливість причини?
• Достатньо того, що до них довели наслідки.
• Наслідки… ці наслідки це страхування ваших кишень. Ваші робітники це просто найманці за гроші, вірно? Провина з точки зору конвеєру = відрахування від суми їх платні або заміна гвинтиків на ті, що будуть краще та довше крутитися.
• Краще бути гвинтиком в дорогому та добре обслуговуваному авто, аніж в старій розвалюсі. Й аби в такому бути, необхідно наздоганяти інших. Якщо власник помітить, що через один елемент швидкість просідає — так, це буде замінено.
• Все крутиться навколо власника та його бажань. Й також навколо того, з якою швидкістю прагнуть рухатися його частини.
• Все крутиться навколо грошей. Бо усі хочуть грошей: і власники, і їх підлеглі, але оскільки перші їх хочуть більше, то з більшим прагненням та іншим ставленням прикладають зусилля.
• Повернемося до наслідків та Чарльза.
• Цього невдаху звільнили чи з нього просто зняли кошти?
• Ні. Вся правда в тому, що страх в більшості випадках не виправданий. Я поспіхом збирав речі, аби потім вибігти на вулицю. Піша гонитва за стрілкою годинника. Усі кудись колись поспішали. Як же без цього? Здалеку вже було видно що щось не так, але аби впевнитися слід було підійти ще трішки ближче. Він лежав склавшись боком. З кінця його травної системи вийшли випорожнення. Ще дихав. Важко було уявити чи то була суцільна біль чи щось типу безчуттєвої приреченості та природного обезболювання. Хай там як, він не рухався та не видавав жодного звуку, окрім тихого хрипіння при ледь помітних подихах. Погляд направлений кудись перед собою й не зовсім зрозуміло чи інформація та зчитується. Чи він бачив, як я проходив тільки що повз нього? Сповільнююся. Ще раз оглядаю. Скоріш за все збила машина. Мерзотники. Вони просто кинули його на дорозі повільно вмирати. Як йому допомогти? Якщо подзвонити комусь прямо зараз та попросити приїхати, вони зможуть якось зарадити? Навряд. Занадто важкі травми. Занадто мала цінність життя. Та і та зникає. А мій годинник тікає. Я все ще запізнююся. Ще раз оглядаю тіло: тут нічим не допомогти. Хіба що добити. Але як? В руці лише портфель з документами. Ще раз дивлюся на годинник. Розвертаюся і йду. Уявляю як сам лежу на його місці й дивлюся в одну точку, а повз мене проходять, на мить затримують погляд й відвертаюся, аби не брати думки про недугу та смерть близько до серця. В той день я не запізнився, але й робота та сприймалася вже по інакшому. Через неї я не зміг приділити більше часу та уваги своєму другу, якого я зрадив. Мерзотник. Не зміг зупинитися через страх втратити можливість придбати новий магнітофон та тумбу. Через морозиво для жінок. Через якусь хмарну перспективу стати великим гівнюком, на кшталт тебе. Я міг би не зустріти його того дня на своєму шляху й тоді цей день був би як і сотні інших. Але все змінилося. Коли я повертався з роботи назад, його тіло просто перенесли на узбіччя, аби не заважало рухові автомобілів. Оскільки я був частково винним за його смерть, вважав за потрібне аби вона не було марною. Він не мав померти безіменним, тому я назвав цього пса Чарльзом, аби він існував далі в моїй свідомості та нагадував про те чого може бути варте людське життя — нічого.
• Аха-ха-хах! Так це був пес. Собаки та люди, то різні речі, — вибухнув від реготу гість.
• Чи можливо одні і ті ж, але різної вартості? Навіть дві людини мають різну цінність на порозі клініки в залежності від їх страхового полісу. Що вже говорити про дворову тварину, яку не вбили лише через те, що хтось вже її тривалий час годує й по відношенню до них вона має певну броню. Але на відвезення в лікарню ця доброта не розповсюджується. Й з іншої сторони протиставимо надійного платника податків.
• А ти знаєш. Ти правий. Деякі собаки та люди все ж мають щось спільне: обидва люблять їсти лайно. У мене більше немає на тебе часу. Все що я мав — вже почув, а що хотів сказати, то те тобі буде важко усвідомити, тому розжую по словам: не наближайся поруч моїх крамниць, дилерських центрів, місць для паркінгу, столиків в ресторанах, де я сиджу і пісуарів у вбиральнях, де відливаю. Я не бажаю тебе ні бачити, ні чути. Довбаний псих. І якщо будеш слухняний в цьому плані і прийде час, то надішлю тобі м’яку іграшку породи дворового песика з надписом на пов’язці «Дохлий Чарльз».

За вікном пролунала черга вистрілів. Річард, явно відчувши переляк, підскочив та понурив шию між плечі. Трохи лайки та не зрозумілих криків. Пістолет-кулемет Узі — зробив висновок Ірвін. Названий на честь ізраїльського конструктора Узіеля Галя, який на момент проживання в Палестині та перебування у ролі зброяра загону «Ґіват-Хаїм» був заарештований британською владою через незаконне перевезення зброї. Такою була ціна його праці в формуванні держави Ізраїль. Після трьох років тюремного ув’язнення із шести, що йому присудили на початку, в 1946 році він вдихнув в себе повітря свободи, а Європа почала приклеювати назад білі крильця побитому голубу, що нерухомо сидів з погнутим дзьобом в очікуванні наступного акту людського насильства в особливо великих об’ємах.

Факт №1. Багато хто знає про подібний розподіл, але не придають цьому великого значення: птахи поділяються на перелітні, кочові та осілі. Майже усі власники крил вміють літати, але не усі це реалізують на великі відстані. Вони мають високу мобільність, спроможність мігрувати, а все завдяки здатності до польоту, якою обділені інші тварини. Перелітні птахи звикли користуватися своїми можливостями на регулярній основі й прив’язуються до сезонних змін у природі. Все просто: кожен рік, кожен раз коли стає холодно — летять туди де тепло та де їжа у легшому доступі. Кочові також здатні та готові літати далеко, але роблять це лише за крайньої необхідності: за браку їжі й аби втекти від зовсім поганих кліматичних умов. Осілим же припадає роль тих, що залишаються на своїх рідних землях, як у сонячну погоду, так і в сніжну. В бідності та в багатстві. Одні виграють через свою звичку постійно переміщуватися та вміння адаптації до нових місць, інші виграють через свою звичку терпіти морози та, як наслідок, стали володарями відкладеного жирового прошарку. Але, якщо з холодом, ознакою відсутності комфорту, вони ще можуть конкурувати, то з бідністю, що виражається у відсутності їжі на засніженій місцевості — ситуація вкрай скрутна, тому зазвичай доводиться знаходитися поруч з поселеннями людей, аби  виживати за рахунок їх продуктів життєдіяльності.